Панi Ка

Будинки, до речi, не здавалися нi бiдними, нi сiльськими – найчастiше то були красивi сучаснi котеджi.

– Цiкаво, звiдки у людей тут грошi, щоб зводити такi будинки? – вголос поцiкавився Рустем.

– Ну, зрозумiло, звiдки! – вiдгукнулася Нiна. – Працюють у Європi, в Польщу iздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, i будують тут котеджi.

Навiгатор штучним жiночим голосом скомандував: «Повернiть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’iхало авто, не освiтлювалася, будiвель на нiй не було.

На дорозi промайнуло щось темне. Спрацювала реакцiя досвiдченого водiя, Рустем ударив по гальмах i одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозi потрапило пiд розсiяне свiтло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобiлем, а iнший кiт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.

– Що сталося? – гукнула Нiна з заднього сидiння. Вона ще не розгледiла картини на дорозi.

– Ледь не вбив кота.

 – Рустем повiльно зрушив з мiсця, виiжджаючи з узбiччя. Нiна роздивилася нарештi те, що вiдбувалося на дорозi.

– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’iхав! Краще б зачавив!

– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирiшуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здаеться тобi мерзенним. А ми самi дуже вiдрiзняемося вiд них?

– Не помiчала досi в тебе такоi любовi до тварин, – трохи напружено вiдповiла Нiна.

– Я й не люблю iх. Взагалi вважаю, що тварини – це чисте зло.

Тiло, наповнене iнстинктами, з цiлковитою вiдсутнiстю любовi. Тi, хто любить тварин, схильнi приписувати iм людськi риси, але це помилка.

– Отакоi!

– А що? Я зi своiм ставленням завдаю iм меншоi шкоди, нiж бiльшiсть iхнiх прихильникiв. Тварини мають жити в своему свiтi, а ми в своему. Але насправдi наша основа абсолютно iдентична твариннiй. Тобто ми такi самi, як i вони, просто в нас додано дещо сторонне. Ми його вважаемо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маемо права, але i з добром своiм до них краще не лiзти.

Своi серед чужих, чужi серед своiх.

– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немае любовi»!. Але ж вiд них мерзоти бачиш менше, нiж чогось доброго. Менi здаеться, ти не маеш рацii. В них любовi бiльше, нiж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своiх господарiв, а часом i життя свое вiддають за них, або тi ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят iз вогню?

– Собаки схильнi до звикання.