Панi Ка

Я вам обiцяю, що не привертатиму уваги вашого керiвництва до цiеi справи, не звертатимуся до нього, але якщо з’ясуеться щось, варте заохочення, не приховуватиму вашоi неоцiненноi допомоги!

Начальник полiцii за вдачею був людиною вiдкритою i привiтною. Якщо його трохи розворушити, показати, що думки його вiдомi, вiн залюбки викладе карти на стiл. Та якщо виявиться, що Павло Петрович думае про iнше, вiн викладе своi карти ще швидше. Рустем цього не передбачив, але йому пощастило.

– А якщо… Вiд вас, Рустеме, нiчого не залежатиме? – запитав Павло Петрович i, не дочекавшись вiдповiдi, продовжив: – Вiд цiеi панi Катерини можна очiкувати чого завгодно! Я шiсть рокiв тому сiв у це крiсло, а попереднiй начальник написав рапорт за власним бажанням, але без власного бажання! Тому, що просто не змiг знайти труп.

А далi ще один. І знову люди зникли у неi , а не знайшли нiчого! Я заступив на посаду, i ще п’ять рокiв за це вiдповiдав. На нервах постiйно. А раптом i мене витурять? Менi до пенсii три роки лишилося! Нiбито вже рiк усе спокiйно, аж тут ви! Як приватна особа! Добре, що хоч як приватна. Ви, Рустеме, знаете що? Сьогоднi ж iз ii будинку виiжджайте! Негайно! Я навiть мiсце в себе вам видiлю, – ця думка дуже сподобалася начальниковi. – От зрадiе моя жiнка! Так! Я зараз машину вам органiзую, поiхали по речi, – Павло Петрович скочив зi стiльця й рушив до виходу, вже готовий разом iз Рустемом iхати до будинку панi Катерини.

– Павле Петровичу, та що ви! Я так не можу!

– Як це «не можу»? – розгубився начальник полiцii.

– Не зможу виконувати свою роботу, якщо переiду з ii будинку! Я маю перебувати там!

Павло Петрович обурено пiдвищив голос:

– Та ви хоч розумiете… – вiн затнувся, але таки продовжив. – Ну, а якщо й ви зникнете? Ви! Та з мене ж тодi справдi три шкiри спустять! Де ж менi потiм ще й вас шукати? Що робити? Нi, не буде цього! Поiхали! Через три роки приiздiть, я вийду на пенсiю, й тодi робiть собi, що хочете!

– Стривайте! Павле Петровичу! Сядьте, будь ласка! – Рустем м’яко, але впевнено всадовив начальника назад за його робочий стiл, i той послухався, розумiючи, що силомiць нiчого з ним не вдiе, доведеться домовлятися.

 – Послухайте мене, – вiв вiн далi, – я вже тут i маю виконати свою роботу. Якщо ви менi розповiсте всю iсторiю, нiчого для вас не змiниться. І якщо я… – Рустем скептично посмiхнувся, хоча тривога полiцейського збудила в ньому приглушений страх, – якщо я маю зникнути, то це станеться в будь-якому випадку.