Етюд у багряних тонах

Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii. Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.

В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день.

За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii. У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу.

Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити.

Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.

– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цiкавiстю спитав вiн, коли кеб застукотiв колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче трiска, та засмагли, мов горiх!

Я коротко оповiв йому про своi пригоди та ледве встиг закiнчити розповiдь, коли ми прибули на мiсце.

– Який бiдолаха! – поспiвчував вiн, дiзнавшись про моi бiди. – Ну, i що ж поробляете тепер?

– Шукаю помешкання, – вiдповiв я. – Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишнi кiмнати за помiрною цiною.

– Дивина, – зауважив мiй супутник, – ви вже другий чоловiк, вiд якого я сьогоднi чую цю фразу.

– А хто ж перший? – поцiкавився я.

– Є один такий, працюе в хiмiчнiй лабораторii при нашiй лiкарнi.