Етюд у багряних тонах

– Хоча звiдки ви знаете, лише Бог вiдае! Розумiете, коли я пiдiйшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирiшив: краще вiзьму когось iз собою. Загалом я не боюся нiкого, хто ходить по землi. Але тi, хто лежить пiд землею, звiсно, то iнша рiч… Я й подумав: а раптом це той, хто помер вiд черевного тифу, прийшов оглянути каналiзацiйнi труби, якi його довели до могили?.. Менi, зiзнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвiртки, гадав, може, побачу лiхтар Мерчера, та тiльки нiкого навколо не виявилося.

– І на вулицi нiкого не було?

– Жодноi душi, сер, навiть собака не пробiгла. Тодi я опанував себе, повернувся назад i вiдчинив дверi. У будинку було тихо, i я увiйшов до кiмнати, де свiтилося. Там, на камiнi, стояла свiчка, червона, воскова, i при ii свiтлi я побачив…

– Знаю, що ви побачили. Ви кiлька разiв обiйшли кiмнату, стали на колiна бiля трупа, потiм пiшли та розчахнули дверi в кухню, а згодом…

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та пiдозрiло витрiщаючись на Голмса.

– Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? – заверещав вiн. – Щось ви забагато знаете!

Голмс засмiявся та кинув на стiл перед констеблем свою вiзитiвку.

– Будь ласка, не арештовуйте мене за пiдозрою в убивствi, – сказав вiн. – Я не вовк, а один iз гончакiв; мiстер Грегсон або мiстер Лестрейд це пiдтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далi?

Ренс знову сiв, але вигляд у нього був, як i ранiше, спантеличений.

– Я пiшов до хвiртки та засвистiв у свисток.

– А на вулицi так нiкого й не було?

– Так, загалом, можна сказати, нiкого.

– Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмiшка.

– Знаете, сер, я бачив пиякiв за свое життя, але щоб уже так нализатися, як той, – такi менi ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, вiн прихилився до огорожi бiля хвiртки, але нiяк не мiг встояти, а сам щосили горланив якусь пiсню. А ноги його так i роз’iжджалися в рiзнi боки.

– Який вiн був на вигляд? – швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосуеться справи.

– П’яний, як чiп, ось який вiн був на вигляд, – вiдповiв вiн. – Якщо б ми не були зайнятi, звiсно, то запроторили б його до вiддiлку.

– Яке у нього обличчя, одяг, не помiтили? – нетерпляче домагався Голмс.

– Як не помiтити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Пiдборiддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.