Етюд у багряних тонах

То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!

– Спробуй-но пояснити незбагненне, – засмiявся Стемфорд. – На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межуе з бездушнiстю. Легко можу собi уявити, що вiн вколе своему приятелю якогось нововiдкритого рослинного алкалоiду, не зi зла, певна рiч, а просто з цiкавостi, щоб мати наочне уявлення про його дiю. Втiм, треба вiддати йому належне, я впевнений, що вiн так само охоче зробить такий заштрик i собi. У нього пристрасть до точних i достовiрних знань.

– Що ж, це непогано.

– Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощi. Якщо справа доходить до того, що вiн б’е палицею трупи в анатомцi, погодьтеся, що це виглядае достатньо дивно.

– Вiн гамселить трупи?

– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синцi з’явитися пiсля смертi. Я бачив це на власнi очi.

– І кажете, що вiн не мае намiру стати медиком?

– Начебто, нi. Лише Бог знае, для чого вiн усе це вивчае. Але ось ми й приiхали, тепер уже самi сформуете про нього думку.

Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькi дверi ввiйшли у флiгель, що прилягав до величезноi лiкарняноi будiвлi. Тут усе було знайоме, i менi не треба було вказувати дорогу, коли ми пiднялися темнуватими кам’яними сходами та пiшли довгим коридором уздовж нескiнченних вибiлених стiн iз брунатними дверима обабiч. Майже в самому кiнцi вбiк вiдходив низенький арочний коридорчик – вiн вiв у хiмiчну лабораторiю.

У цiй високiй кiмнатi на полицях виблискували незлiченнi бутлi та пляшечки.

Усюди стояли низькi широкi столи, густо заставленi ретортами, пробiрками та пальниками Бунзена[2 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.], що трiпотiли язичками синього полум’я. Лабораторiя була порожня, i лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши нашi кроки, вiн озирнувся та схопився з мiсця.

– Знайшов! Знайшов! – радiсно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас iз колбою в руках. – Я нарештi знайшов реактив, який осiдае лише гемоглобiном i нiчим iншим!

Якби вiн вiдшукав золотi розсипи, i то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.

– Доктор Ватсон, мiстер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.

– Вiтаю! – привiтно сказав Голмс, тиснучи менi руку з силою, яку я навiть не мiг у ньому запiдозрити. – Бачу, ви побували в Афганiстанi.