Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

Стомленого вiд болю та знесиленого через тривалi поневiряння, мене разом iз безлiччю iнших поранених мученикiв вiдправили потягом у головний шпиталь у Пешаварi. Там я почав поступово одужувати й уже настiльки змiцнiв, що мiг пересуватися палатою та навiть виходити на веранду, щоб трошки погрiтися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших iндiйських колонiй. Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii.

Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.

В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день. За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii.

У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити.

Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.

– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цiкавiстю спитав вiн, коли кеб застукотiв колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче трiска, та засмагли, мов горiх!

Я коротко оповiв йому про своi пригоди та ледве встиг закiнчити розповiдь, коли ми прибули на мiсце.

– Який бiдолаха! – поспiвчував вiн, дiзнавшись про моi бiди.