Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

 – Але що це з вами? Та ви блiдi як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця iсторiя на Брикстон-роуд.

– Зiзнаюся, це правда, – зiтхнув я. – Хоча моi афганськi поневiряння мали б додати менi гарту. Коли в Майвандi порубали на шматки моiх товаришiв, я й тодi краще володiв собою.

– Розумiю. У цьому злочинi е таемничiсть, яка впливае на уяву. А де немае поживи для уяви, там немае й страху. Ви переглядали вечiрню газету?

– Ще нi.

– Там доволi непоганий звiт про це вбивство. Правда, нiчого не кажуть про те, що, коли пiдняли труп, на пiдлогу впала обручка, але тим краще для нас!

– Чому?

– Прочитайте, будь ласка, це оголошення.

Я розiслав його в усi газети вранцi, коли ми заiжджали на пошту.

Вiн поклав на стiл передi мною часопис. Я поглянув на вказане мiсце. У першому оголошеннi пiд рубрикою «Знахiдки» йшлося:

«Сьогоднi вранцi на Брикстон-роуд, мiж шинком «Бiлий олень» i Голланд-грув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, iз восьмоi до десятоi вечора».

– Даруйте, що скористався вашим iм’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав свое, хтось iз цих бовдурiв здогадався б, у чому рiч, i вважав би своiм обов’язком втрутитися.

– О, заради бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немае персня.

– Ось вiн, – показав Голмс, простягаючи менi якусь каблучку. – Згодиться: вiн майже такий самий.

– І хто ж, як ви гадаете, прийде за ним?

– Як це хто, звiсно, чоловiк у плащi брунатного кольору, наш червонопикий iз квадратними носаками.

А якщо не вiн сам, то його спiльник.

– Невже вiн не злякаеться ризику?

– Анiтрохи. Якщо я правильно зрозумiв усю суть цiеi справи, а в мене е пiдстави вважати, що так, то цей чоловiк пiде на все, аби повернути перстень. Менi здаеться, що вiн упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумiв, що його немае й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася полiцiя, адже вiн забув загасити свiчку. Тодi, щоб вiдвести пiдозри, чоловiковi довелося прикинутися п’яницею.

Тепер уявiть себе на його мiсцi. Подумавши, вiн припускае, що мiг загубити каблучку на вулицi вже пiсля того, як вийшов iз дому. Що ж вiн зробить? Обов’язково вхопиться за вечiрнi газети, сподiваючись побачити оголошення про знахiдку. І, от радiсть! – бачить наше оголошення. Гадаете, вiн запiдозрить пастку? Нiколи. Бо впевнений, що нiкому й на гадку не спаде, що мiж знайденим перснем i вбивством е якийсь зв’язок. І вiн прийде.