Країна імли

 – «З надiею дивiться на Гарлi-стрит!» – Мак завжди мав велику пристрасть до алiтерацii. – «Інтерв’ю з паном Солi Вiлсоном. Знаменитий фахiвець радить: «Тiльки не впадайте у вiдчай!» Наш спецiальний кореспондент застав знаменитого вченого на даху його будинку, де вiн ховався вiд натиску своiх схвильованих пацiентiв, котрi облягали його помешкання. Інтонацiею, яка ясно доводить, що вiн цiлком усвiдомлюе серйознiсть становища, знаменитий лiкар вiдмовився визнати його зовсiм безнадiйним». Так, iмовiрно, почав би Мак. Потiм доклався б i Бонд.

Вiн дуже пишався своiм письменницьким талантом. Тема припала б йому до смаку! «Коли я стояв на маленькiй галереi пiд куполом Святого Павла та споглядав униз на густi натовпи зневiрених людей, котрi вовтузилися в цю останню мить у пилюцi, до моiх вух долинув iз цього натовпу такий протяжний стогiн, благаючий, сповнений страху, таке страхiтливе волання про порятунок…»

Так, це була хороша смерть для репортера, хоча кожен iз них, як i я, мав померти перед обличчям невикористаних скарбiв.

Чого б лише не дав, наприклад, бiдолаха Бонд, аби побачити такий стовпчик, пiдписаний його iнiцiалами!

Але яку ж нiсенiтницю я пишу! Вочевидь, це лише прагнення вiдгородитися вiд стомлюючоi нудьги. Панi Челленджер подалася в гардеробну i, за словами професора, мiцно спить. Вiн же сидить за столом, робить нотатки i перевiряе в книжках, немов його чекають ще цiлi роки мирноi працi. Пише скрипучим пером i нiби цим гучним скрипiнням хоче висловити свое презирство всiм тим, хто не згоден iз його думкою.

Саммерлi задрiмав у крiслi i часом видае дратiвливе хропiння. Лорд Джон лежить, вiдкинувшись на спинку крiсла, встромивши руки до кишень i заплющивши очi. Як можуть люди взагалi спати в таких обставинах – це для мене загадка.

…О пiв на четверту ранку. Я тiльки-но прокинувся вiд сну. Було п’ять по одинадцятiй, коли я зробив останнiй запис. Я це пам’ятаю, бо пiдкрутив тодi годинника та поглянув на циферблат. Отже, я проциндрив п’ять годин iз тих небагатьох, що нам залишилося жити.

Менi це здавалося неможливим. Але я почуваюся тепер бадьорiшим i змирився зi своею долею або хочу себе переконати, що змирився. Та все ж чим життерадiснiша людина i чим вона ближча до зенiту свого iснування, тим бiльше мае боятися смертi. Як мудро та милосердно чинить природа, непомiтно, тихцем пiдiймаючи якiр життя за допомогою безлiчi незначних струсiв, поки свiдомiсть не виходить, нарештi, у вiдкрите море з ненадiйноi земноi гаванi.