Країна імли

Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всi перешкоди на шляху автомобiля, щоб мати час i настрiй балакати зi мною. Лише одну фразу вiн повторював собi пiд нiс весь час, яка неприемно лоскотала моi нерви, i врештi-решт мало не кинула мене в iстерику, позаяк пiдсумовувала весь жах цього дня останнього суду:

– Гарно зроблено, щоб йому…

Це вiн повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнацii.

– Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув вiн у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфiлдського пагорба.

– Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проiжджали пустелею смертi головною вулицею Льюiшему i старою Кентською дорогою.

У цьому мiсцi ми були по-справжньому шокованi. У вiкнi нарiжного будинку простоi архiтектури ми побачили бiлу хустку, що майорiла, i тримала ii довга худа людська рука. Жодного разу ще до небаченого видовища смертi не завмирали аж настiльки нашi серця й не починали миттю пiзнiше битися так часто, як тут, перед цим чудовим знаменом життя. Лорд Джон зупинив машину, i наступноi митi ми кинулися крiзь вiдчиненi ворота вгору сходами до зверненоi вiкнами на вулицю кiмнати другого поверху, звiдки нам махали хустинкою.

У крiслi перед вiдкритим вiкном сидiла дуже стародавня бабега, i поряд iз нею на iншому крiслi лежав балон iз киснем, трохи менший, нiж тi, яким ми були зобов’язанi своiм порятунком, але такого ж типу. Коли ми увiрвалися в дверi, вона звернула до нас свое худе, виснажене обличчя в окулярах.

– Я вже боялася, що назавжди залишуся тут сама, – зронила вона.

 – Я хвора i не можу навiть ворухнутися.

– Щасливий випадок привiв нас сюди, – сказав Челленджер.

– Маю до вас надзвичайно важливе запитання, – прошамкала вона. – Будь ласка, скажiть, джентльмени, цiлком щиро: який вплив матимуть цi подii на Лондон i на акцii Пiвнiчно-захiдноi залiзницi?

Якби ii iнтонацiя не була настiльки трагiчно-серйозною, ми б, iмовiрно, голосно зареготали. Панi Берстон, таким було ii iм’я, була вдовою похилого вiку, котра жила винятково на ренту вiд невеликого числа цих акцiй.

Весь триб ii життя залежав вiд рiвня дивiдендiв цього пiдприемства, i вона просто не могла собi уявити iснування, яке б не було пов’язане з цiннiстю ii паперiв. Даремно ми намагалися пояснити iй, що грошей вона може тепер брати, скiльки iй заманеться, i що всi кошти вiдтепер не матимуть для неi жодноi вартостi. Їi згасаючий розум не мiг освоiтися зi змiненим станом речей, i бабуся гiрко оплакувала своi втраченi статки.