Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

На чолi мае бiлу плямочку вiд опiкiв кислотою.

Холмс випростався й розхвилювався.

– Я так i думав! – сказав вiн. – А ви не помiчали дiрочок для кульчикiв у його вухах?

– Помiтив, сер. Вiн пояснив менi, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

– Гм! – мовив Холмс i вiдкинувся на спинку крiсла в глибокiй задумi. – Вiн досi у вас?

– О, так, сер, я тiльки-но його бачив.

– Вiн добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

– Не можу поскаржитися, сер. Утiм, уранцi в моiй касi майже нема чого робити.

– Цього досить, мiстере Вiлсон. За день-два матиму честь повiдомити вам, що думаю про цю подiю. Сьогоднi субота… Сподiваюся, у понедiлок всi ми вже щось знатимемо.

– Ну, Ватсоне, – спитав Холмс, коли наш вiдвiдувач пiшов, – що про все це думаете?

– Нiчого не думаю, – вiдповiв я вiдверто. – Справа ця видаеться менi якоюсь таемничою.

– Загальне правило таке, – сказав Холмс, – чим дивнiший випадок, тим менше в ньому виявляеться таемничого. Якраз тривiальнi, безбарвнi злочини розгадати найважче, подiбно до того, як найважче розшукати в натовпi людину з пересiчними рисами обличчя.

Але з цим випадком треба розiбратися якнайшвидше.

– Що маете намiр робити? – уточнив я.

– Курити, – вiдповiв детектив. – Це завдання якраз на три люльки, i попрошу вас хвилин iз десять не звертатися до мене.

Вiн скоцюрбився в крiслi, пiдняв худi колiна до яструбиного носа й довго сидiв у такiй позi, заплющивши очi, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоiсь дивноi птицi.

Я дiйшов висновку, що вiн заснув, i сам уже почав дрiмати, аж раптом вiн схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рiшення, i поклав свою люльку на камiн.

– Сарасейт грае сьогоднi в Сент-Джеймс-холi, – повiдомив вiн. – Що думаете про це, Ватсоне? Можуть вашi пацiенти обiйтися без вас упродовж кiлькох годин?

– Сьогоднi справ не маю. Моя практика забирае в мене не надто багато часу.

– У такому разi, натягайте капелюха й гайда. Передусiм менi треба дiстатися Сiтi.

Десь по дорозi поiмо.

Ми доiхали в метро до Олдерсгейта, звiдти пiшли пiшки до Кобург-сквер, де вiдбулися всi тi подii, про якi нам розповiдали вранцi. Кобург-сквер – маленька сонна площа iз жалюгiдними претензiями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинкiв свiтять вiкнами на крихiтний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кiлька бляклих лаврових кущiв ведуть важку боротьбу з насиченим кiптявою повiтрям.