Повернення Шерлока Голмса

Отже, кожен мiг би легко проникнути в садок. Зате вiкно було зовсiм неприступним: поруч не було нi ринви, нi найменшого виступу, тому видертися стiною не змiг би навiть натренований гiмнаст. Дивуючись ще бiльше, нiж ранiше, я подався назад до Кенсiнгтона та повернувся додому. Але я не пробув у своему кабiнетi й п’яти хвилин, як покоiвка доповiла, що мене бажае бачити якийсь чоловiк. На мiй подив, це виявився нiхто iнший, як той оригiнальний старий бiблiофiл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-пiд жмуту сивого волосся.

Пiд пахвою вiн тримав щонайменше дюжину своiх коштовних книжок.

– Вас, звiсно, здивував мiй прихiд, сер? – спитав вiн дивним, як у ворони, голосом.

Я пiдтвердив його здогад.

– Розумiете, сер, я людина делiкатна. Шкутильгаючи позаду тiею самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увiйшли в цей будинок, i вирiшив, що маю зайти до такого люб’язного мiстера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний iз вами, сер, то насправдi не хотiв образити вас i дуже вдячний вам за те, що ви пiдняли моi книги.

– Не варто й говорити про такi дрiбницi, – махнув я рукою. – Але дозвольте поцiкавитися, як ви дiзналися, хто я такий?

– Вiдважуся сказати, сер, що я ваш сусiд. Моя маленька книгарня розташована на розi Черч-стрит, i я буду щасливий, якщо ви колись навiдаете мене. Можливо, й ви збираете книги, сер? Ось «Птахи Британii», «Катулл», «Священна вiйна». Купiть, сер. Вiддам за безцiнь. П’ять томiв якраз заповнять порожне мiсце на другiй полицi вашоi книжковоi шафи, а то в неi якийсь неакуратний вигляд, згоднi, сер?

Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, бiля мого письмового столу стояв… усмiхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кiлька секунд витрiщався на нього в нiмому подивi, а потiм, мабуть, втратив свiдомiсть – вперше i, сподiваюся, востанне в моему життi.

Пригадую лише, що якийсь сiрий туман закружляв у мене перед очима, а коли вiн зник, я побачив, що в мене розстебнутий комiр, а на губах вiдчувався смак брендi. Голмс стояв iз пляшкою в руцi, схилившись над моiм крiслом.

– Любий мiй Ватсоне, – почувся добре знайомий голос, – тисячу разiв прошу у вас вибачення. Я навiть уявити не мiг, що це аж так на вас вплине…

Я схопив його за руку.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це ви? Невже ви справдi живi? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тiеi жахливоi прiрви?

– Стривайте хвильку, – вiдказав детектив.