Скандал у Богемії

Сидiти в нашiй маленькiй вiтальнi було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Флiт-стрит i Стрендом, спостерiгаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесiда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепнi зауваження, була захоплююче цiкавою.

Ми повернулися на Бейкер-стрит годинi о десятiй. Бiля пiд’iзду стояв екiпаж.

– Гм! Екiпаж лiкаря… – мовив Голмс. – Практикуе не так давно, а вже непогано заробляе. Вочевидь, приiхав просити нашоi поради! Як добре, що ми повернулися!

Я був достатньо обiзнаний iз дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хiд його думок.

Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висiла в екiпажi, освiтлена вуличним лiхтарем, як за характером i станом медичних iнструментiв вiн миттево зробив висновок, ким був наш вiдвiдувач. А свiтло у вiкнi однiеi з наших кiмнат на другому поверсi свiдчило про те, що цей пiзнiй гiсть приiхав саме до нас. Менi було цiкаво, що саме могло привести мого колегу-медика такоi пiзньоi години, i я пiшов за Голмсом у наш кабiнет.

Коли ми увiйшли, iз крiсла бiля камiна пiднявся блiдий вузьколиций чоловiк iз рудуватими бакенбардами. Йому було не бiльше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох рокiв, та на вигляд вiн був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого вiдтiнку, життя його не милувало. Як i всi вразливi люди, вiн був водночас i нервовим, i сором’язливим, а його худа бiла рука, якою вiн, пiдiймаючись, узявся за камiнну дошку, здавалася радше рукою художника, нiж хiрурга.

Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темнi штани, кольорова, але скромна краватка.

– Доброго вечора, лiкарю, – люб’язно привiтався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кiлька хвилин.

– Ви що, розмовляли з моiм кучером?

– Нi, я визначив це за свiчкою, що стоiть на столику. Будь ласка, сiдайте та розкажiть, чим можу допомогти.

– Я доктор Персi Тревельян, – повiдомив наш гiсть. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.

– Це не ви автор монографii про рiдкiснi нервовi хвороби? – перепитав я.

Коли вiн почув, що я чув про його книжку, блiдi щоки порожевiли вiд задоволення.

– На цю роботу так рiдко посилаються, що я вже й зовсiм поховав ii, – зауважив медик. – Моi видавцi казали, що ii купують вкрай мляво. А ви самi, здаеться, також лiкар?

– Вiйськовий хiрург у вiдставцi.

– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотiв би спецiалiзуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що е.