Собака Баскервілів

Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що вiн набув певного значення в подальшiй трагедii, але тодi все це здалося менi справжнiсiнькою дурнею, що не виправдовуе хвилювання мого товариша.

Сер Чарльз, за моею порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й митi спокою, явно позначався на його здоров’i, хоча причини цього страху були, на мiй погляд, просто вигаданi. Я розраховував, що кiлька мiсяцiв мiського життя подiють на сера Чарльза освiжаюче i вiн повернеться назад новою людиною.

Тiеi ж думки дотримувався i пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спiльного приятеля. Тiеi останньоi митi й сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррiмор, котрий знайшов уночi тiло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкiнса. Я допiзна засидiвся за роботою i тому встиг у Баскервiль-хол хутко, щонайбiльше за годину. Всi факти, про якi згадувалося на слiдствi, я перевiрив i зiставив мiж собою. Я пройшов слiдами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те мiсце бiля хвiртки, де вiн, iмовiрно, зупинявся, звернув увагу, як змiнився характер його слiдiв, переконався, що, крiм них, на м’якiй гальцi виднiються лише слiди Беррiмора, i, нарештi, ретельно обстежив тiло, якого до мого приiзду нiхто не торкався.

Сер Чарльз лежав долiлиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, i судома так спотворила його обличчя, що я не вiдразу зумiв впiзнати труп. Фiзичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррiмор дав помилковi свiдчення на слiдствi. За його словами, на землi бiля тiла не було жодних слiдiв. Та вiн просто не помiтив iх, а я помiтив. На невеликiй вiдстанi вiд сера Чарльза виднiлися зовсiм свiжi та чiткi…

– Слiди?

– Слiди.

– Чоловiчi чи жiночi?

Доктор Мортiмер якось дивно зиркнув на нас i вiдповiв майже пошепки:

– Пане Голмс, це були вiдбитки лап величезного собаки!

Роздiл III

Загадка

Зiзнаюся, що при цих словах мороз пробiг у мене по шкiрi.

Судячи з того, як тремтiв голос у лiкаря, вiн сам був глибоко схвильований власною розповiддю. Голмс подався всiм тiлом уперед, i в його очах спалахнули сухi, колючi iскорки – вiрна ознака того, що цiкавiсть узяла-таки гору.

– Ви самi iх бачили?

– Точно так само, як бачу вас.

– І нiчого про це не сказали!

– А навiщо?

– Невже, крiм вас, iх нiхто не бачив?

– Вони були крокiв за тридцять вiд тiла, i на них, мабуть, просто не звернули уваги.