Собака Баскервілів

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортiмер, гадаю, ви маете самi все пояснити серу Генрi, як розповiли нам.

Пiдбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв iз кишенi рукопис i часопис, i повторив слово в слово свою вчорашню розповiдь. Сер Генрi слухав дуже уважно, час вiд часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж менi дiсталася спадщина! – сказав вiн, коли довге оповiдання добiгло кiнця. – Про собаку я, звiсно, чув ще з дитячих рокiв. Цю легенду любили розповiдати в нашiй родинi, хоча досi я не надавав iй жодного значення.

А що стосуеться смертi дядька, то у мене так усе переплуталося в головi, що я ще нiчого не можу второпати. Гадаю, що ви самi не знаете, до кого тут треба звертатися – до священика чи полiсмена.

– Пiдтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Вiн, мабуть, якось пов’язаний зi загальним ходом подiй.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знае про те, що вiдбуваеться на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортiмер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджае вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигiдно вiдлякати мене вiд Баскервiль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортiмер, що запропонували менi таку цiкаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрi, треба вирiшувати по сутi: можна вам iхати в Баскервiль-хол чи нi?

– А чому б менi туди не поiхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звiдки ж ця небезпека надходить – вiд нашого родинного страховиська чи вiд людей?

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але вiдповiдь моя буде така: нi пекельнi сили, нi людськi пiдступи не втримають мене тут. Я поiду в будинок своiх пращурiв. Це вирiшено остаточно.

Його темнi брови зiйшлися в одну лiнiю, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервiльська свавiльнiсть явно давалася взнаки i в цьому останньому нащадку iхнього роду.

– Я ще не встиг обмiркувати те, що менi довелося почути вiд вас. Не так легко вiдразу допетрати й одразу вирiшити, як бути далi.

Менi б хотiлося побути годинку наодинцi та зважити все на дозвiллi. Знаете що, пане Голмс? Зараз пiв на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви i ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснiдати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовуе, Ватсоне?

– Цiлком.

– Тодi ми приiдемо. Викликати вам кеб?

– Нi, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями пiсля нашоi розмови.