Собака Баскервілів. Долина страху

Цить! Мiй брат iде! Не кажiть йому нi слова… Будьте такi люб’язнi, зiрвiть менi он ту орхiдею. У нас тут дуже багато орхiдей, але ви трохи спiзнилися: до осенi вони вже починають вiдцвiтати, i тутешня природа таки втрачае свою красу.

Степлтон залишив гонитву за метеликом i пiдiйшов до нас, весь червоний i захеканий.

– А, це ти, Берiл! – сказав вiн, i я не вiдчув у цьому привiтаннi особливоi сердечностi.

– Як ти розпалився, Джеку!

– Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пiзньоi осенi.

І подумай, який жаль, я не спiймав!

Вiн теревенив спокiйно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своiх маленьких сiрих очиць iз сестри на мене.

– Сподiваюся, ви встигли познайомитися?

– Аякже. Я казала серу Генрi, що зараз уже пiзно милуватися красотами наших болiт – орхiдеi вiдцвiтають.

– Що? Як гадаеш, хто перед тобою?

– Сер Генрi Баскервiль.

– Нi, нi, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрi, доктор Ватсон.

Фарба досади розлилася по ii виразному обличчю.

– Отже, ми балакали, не розумiючи один одного, – сказала вона.

– Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру.

– Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусiду, – повiдомила вона. – А йому, мабуть, зовсiм байдуже, цвiтуть зараз орхiдеi чи нi. Але ви все ж зайдете до нас у Меррiпiт-гауз?

За кiлька хвилин ми пiдiйшли до похмуроi на вигляд ферми, яка, ймовiрно, в давнi часи служила житлом якомусь заможному скотаревi, а потiм була перебудована на сучаснiший лад.

Ферму оточував садок; дерева в ньому, як i всюди на болотах, були низькорослi та хирлявi. Злиденнiстю i сумом вiяло вiд цього мiсця. Слуга, котрий вiдчинив нам дверi, дуже пасував оселi – старий, весь зморщений, у порудiлому костюмi. Але самi кiмнати здивували мене своiми розмiрами й елегантнiстю оздоблення. Останне, мабуть, вартувало приписати смаку господинi. Я поглянув у вiкно на виднокрай, всiянi гранiтними валунами болота, якi тягнулися до ледве видноi далеко вiд лiнii горизонту, i не мiг не подумати: «Що ж привело в таку глушину цього освiченого чоловiка та його красуню сестру?»

– Дивне ми вибрали мiсце, де оселитися? – зауважив Степлтон, нiби вiдповiдаючи на моi думки. – І все ж нам тут добре. Чи не так, Берiл?

– Так, дуже добре, – вiдповiла вона, але ii слова прозвучали якось непереконливо.