Спілка рудих

Я згоден пробачити те, що вже сталося, якщо даси менi слово, що надалi нiчого схожого не повториться».

«Я знала, що ти менi повiриш, – полегшено зiтхнула вона. – Все буде, як забажаеш. Ходiмо ж геть вiд цього будинку!»

Все ще чiпко тримаючись за мiй рукав, дружина потягнула мене вiд котеджу.

Я озирнувся на ходу – iз вiкна на другому поверсi за нами стежило те жовте, мертвотне обличчя. Що могло бути спiльного в цiеi тварюки та моеi дружини? І який мiг бути зв’язок мiж Еффi та тiею простою та грубою жiнкою, яку я бачив напередоднi? Навiть дивно було питати, i все ж я знав, що не заспокоюся, поки не розгадаю загадку.

Два днi потому я сидiв удома, i моя дружина начебто сумлiнно дотримувалася нашоi угоди, у будь-якому разi, наскiльки знаю, вона навiть не виходила з обiйстя. Але на третiй день я отримав прямий доказ, що ii урочистоi обiцянки було недостатньо, щоб пересилити той таемний вплив, який вiдволiкав ii вiд чоловiка та обов’язку.

Того дня я поiхав до мiста, але повернувся потягом не о третiй тридцять шiсть, як зазвичай, а ранiше – о другiй сорок.

Коли зайшов до будинку, наша служниця вибiгла в передпокiй iз перекошеним обличчям.

«Де господиня?» – поцiкавився я.

«Їй, мабуть, забаглося прогулятися», – вiдповiла дiвчина.

У моiй головi вiдразу ж з’явилися пiдозри. Я побiг нагору переконатися, що ii справдi немае вдома. Нагорi випадково поглянув у вiкно й побачив, що служниця, з котрою я тiльки-но говорив, мчить через поле навпростець до котеджу.

Я, звiсно, вiдразу зрозумiв, що це все означае: моя дружина пiшла туди та попросила служницю викликати ii, якщо я повернуся. Скаженiючи, я спустився вниз i побiг туди ж, вирiшивши раз i назавжди покласти край цiй iсторii. Я бачив, як дружина зi служницею бiгли удвох путiвцем, але не став iх зупиняти. Те темне, що затьмарювало мое життя, зачаiлося в котеджi. Я дав собi слово честi: нехай що трапиться потiм, але таемниця бiльше не буде таемницею. Пiдiйшовши до дверей, я навiть не стукав, а просто натиснув на клямку й увiрвався в коридор.

На першому поверсi було тихо та мирно. У кухнi на вогнi посвистував казанок, i велика чорна кiшка лежала, згорнувшись клубком, у кошику; нiде не було й слiду тiеi жiнки, яку я бачив минулого разу. Я кинувся з кухнi до покою – порожньо. Тодi вибiг сходами нагору та переконався, що в двох кiмнатах там також нiкого немае.