Справи Шерлока Голмса

Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.

– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.

Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.

– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.

– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.

– Чи можу я поглянути на них, сер?

– Звiсно.

Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.

– Ну, i що далi? – спитав вiн.

– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?

– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося.

Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.

– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.

Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.

– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.