Його прощальний уклін

 – Джоне, проведiть цих джентльменiв!

Пихатий дворецький ледь не виштовхав нас, i ми опинилися на вулицi. Голмс засмiявся.

– Ого, доктор Леслi Армстронг – справдi рiшучий та енергiйний чоловiк! – сказав вiн. – А ще iз успiхом мiг би замiнити професора Морiартi, якби спрямував своi таланти в iнше русло. Отже, мiй любий Ватсоне, ми самотнi та покинутi в цьому негостинному мiстi. Але виiхати звiдси не можемо. Це означае – вiдмовитися вiд пошукiв. Погляньте, прямо навпроти будинку Армстронга мiститься готель, що нам дуже вигiдно.

Вiзьмiть номер iз вiкнами на вулицю та купiть iжi, а я поки спробую щось дiзнатися.

Дiзнавання зайняло в Голмса бiльше часу, нiж вiн передбачав, i детектив повернувся до готелю лише о дев’ятiй вечора. Вiн був у кепському настроi, блiдий, весь запилючений i мало не падав з нiг вiд голоду й утоми. На столi на нього чекала холодна вечеря. Вгамувавши голод, детектив запалив люльку та приготувався своею звичайною напiвжартiвливою iнтонацiею розповiдати про власнi невдачi, до яких вiн завжди ставився з фiлософським спокоем.

Раптом на вулицi почувся скрип колiс, Голмс пiднявся й визирнув у вiкно. Перед будинком медика в свiтлi газового лiхтаря стояла карета, запряжена парою сiрих коней.

– Лiкаря не було три години, – зауважив Голмс, – вiн поiхав о пiв на сьому й тiльки-но повернувся. Отже, вiн був десь за десять-дванадцять миль. Вiн щодня iздить кудись, а iнодi навiть двiчi на день.

– Це не дивно, адже вiн практикуе.

– У тому-то й рiч: Армстронг не практикуе.

Вiн професор i консультант, а практика лише б вiдволiкала його вiд науковоi роботи. Навiщо ж йому знадобилося здiйснювати цi довгi та виснажливi поiздки? Кого вiн навiдуе?

– Його кучер мiг би…

– Мiй любий Ватсоне, до кучера я звернувся насамперед. Але вiн спустив на мене собаку: не знаю, чим це пояснити – його власною лютою вдачею чи наказом господаря. Однак вигляд мого цiпка не дуже сподобався вiзниковi та собацi, й iнцидент на цьому вичерпався.

Нашi взаемини пiсля цього настiльки загострилися, що про будь-якi розпитування не могло бути й мови. Але, на щастя, у дворi готелю я розговорився з одним непоганим хлопцем, мiсцевим жителем, який розповiв менi про звички медика та його щоденнi поiздки. Пiд час нашоi бесiди, немов на пiдтвердження його слiв, до будинку лiкаря пiд’iхала карета.

– І ви вирiшили слiдувати за нею?

– Чудово, Ватсоне! Ви сьогоднi незрiвняннi, саме це я й вирiшив.