Його прощальний уклін

Дивнi це люди, Ватсоне, i найдивнiший iз них – сам господар будинку. Менi вдалося зустрiтися з ним пiд слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що вiн майже не сумнiваеться в тому, чим насправдi я займаюся. Йому близько п’ятдесяти рокiв; це мiцний рухливий чоловiчок, iз сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися – як в iмператора. Вiн несамовитий i владний, його пергаментне обличчя приховуе пристрасний дух чоловiка.

Вiн чи то iноземець, чи довго жив у тропiках – весь пожовк i висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш i секретар мiстер Лукас – без сумнiву, iноземець, бо шкiра в нього темна, шоколадного вiдтiнку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловiк розмовляе iз отруйною ввiчливiстю. Як бачите, Ватсоне, маемо двi групи iноземцiв – одна у Вiстерiя-Лодж, друга – у «Високих склепiннях», тож нашi прогалини починають заповнюватися.

Цi двое людей, судячи з усього, близькi друзi й е головними серед мешканцiв будинку.

Але там е ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двiйко дiтей, дiвчатка – одинадцять i тринадцять рокiв. Їхня гувернантка, мiс Барнет, – англiйка, iй рокiв сорок. Також там е ще один довiрений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сiм’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон – великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на мiсцi. У «Високi склепiння» вiн повернувся лише кiлька тижнiв тому пiсля рiчноi вiдсутностi. Можу додати, що вiн казково багатий, i якi б у нього не були примхи, йому легко iх задовольняти. Що стосуеться решти, у його оселi багато лакеiв, покоiвок, дворецьких та iншоi рознiженоi вiд неробства челядi, якою повняться всi поважнi замiськi вiлли англiйськоi шляхти.

Усi цi подробицi я дiзнався частково вiд сiльських плiткарiв, а частково шляхом спостереження за будинком. Немае кращого джерела iнформацii, нiж звiльненi слуги, котрi затаiли образу на господарiв.

Менi пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б iз ним не зустрiвся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас е своя система. Це була моя система, що дозволила менi знайти Джона Ворнера, колишнього садiвника з «Високих склепiнь», звiльненого через хвилинну забаганку хазяiна. У нього, своею чергою, е друзi серед слуг, котрi живуть у будинку. Їх об’еднують страх перед господарем i неприязнь до нього.