Спілка рудих = Тhe Red-Headed League

Виглядав рокiв на тридцять, хоча насправдi був, мабуть, старшим.

– Даруйте, – почав вiн дещо збентежено. – Гадаю, менi слiд було постукати. Так, певна рiч, треба було… Розумiете, я трохи засмучений, тим усе пояснюеться…

Вiдвiдувач помацав рукою чоло, як робить людина, що не зовсiм добре почуваеться, а потiм не сiв, а швидше впав на крiсло.

– Бачу, що ви двi ночi не спали, – зауважив Голмс спокiйною, врiвноваженою iнтонацiею. – Це втомлюе людину бiльше, нiж робота, i навiть бiльше, нiж насолода. Дозвольте спитати, чим можу вам допомогти?

– Менi потрiбна ваша порада, сер.

Не знаю, що менi робити, все в моему життi пiшло шкереберть.

– Ви б хотiли скористатися моiми послугами детектива-консультанта?

– Не тiльки. Хочу почути вiд вас думку розважливоi людини… i людини, котра знае свiт. Хочу збагнути, що менi тепер робити. Сподiваюся, що ви менi щось порадите.

Вiн не промовляв, а кидав рiзкi, уривчастi фрази, i менi здавалося, що говорити для нього болiсно, i вiн постiйно мае переборювати себе зусиллям волi.

– Справа дуже делiкатна, – продовжував вiн. – Нiхто не любить говорити про своi сiмейнi проблеми зi стороннiми. Жахливо, знаете, обговорювати поведiнку своеi дружини з людьми, котрих бачиш уперше. Менi огидно, що я змушений це робити! Але бiльше не в змозi терпiти, i менi потрiбна порада.

– Мiй милий мiстере Грант Мунро… – почав було Голмс.

Наш гiсть схопився з крiсла.

– Як! – скрикнув вiн. – Ви знаете мое iм’я?

– Якщо бажаете зберiгати iнкогнiто, – всмiхнувся Голмс, – я б порадив вiдмовитися вiд звички фiксувати свое iм’я на пiдкладцi капелюха або принаймнi тримати його верхом до спiврозмовника.

Я якраз збирався пояснити вам, що ми з моiм колегою почули в цiй кiмнатi чимало дивних таемниць i що мали щастя внести спокiй у багато стривожених душ. Сподiваюся, спроможемося зробити те саме й для вас. Прошу, оскiльки час може виявитися дорогим, не зволiкати й одразу викласти факти.

Наш гiсть знову помацав рукою чоло, наче виконати це прохання йому було б украй важко.

З виразу його обличчя та з кожного жесту я бачив, що вiн стриманий, замкнутий чоловiк, схильний швидше ховати своi рани, нiж виставляти iх напоказ. Раптом вiн махнув стиснутим кулаком, нiби вiдкидаючи геть цю стриманiсть, i почав оповiдку.

– Факти такi, мiстере Голмс. Я одружений, i в шлюбi перебуваю вже три роки. Весь цей час ми з дружиною щиро кохали один одного, i були дуже щасливi в нашому родинному життi.