Загублений світ

Але серед цiеi розкошi були й iншi речi, що яскраво нагадували менi про те, що лорд Джон Рокстон – один iз найвiдомiших мисливцiв i спортсменiв нашого часу. Два схрещених весла над камiном – темно-сине i червоне – свiдчили про колишне захоплення греблею в Оксфордi, а рапiри та боксерськi рукавички, що висiли тут же, запевняли, що iхнiй господар пожинав лаври i в цих царинах. Усю кiмнату, як архiтектурний фриз, оперiзували голови великих звiрiв, звезенi сюди з усiх куточкiв землi, а перлиною цiеi чудовоi колекцii була голова рiдкiсного бiлого носорога з гордовито закопиленими губами.

Посеред кiмнати на пухнастому червоному килимi стояв чорний iз золотими iнкрустацiями стiл епохи Людовика XV – чудова антикварна рiч, по-блюзнiрськи поцяткована кружальцями вiд склянок й опiками вiд недопалкiв сигар. На столi я побачив срiбну тацю з курильним приладдям i полiрований мисник iз пляшками. Мовчазний господар зараз же налив два високих келихи i додав до них содовоi iз сифону. Повiвши рукою в бiк крiсла, вiн поставив мiй келих на столик i простягнув менi довгу глянсувату сигару.

Вiдтак сiв навпроти i спрямував на мене пильний погляд своiх дивовижних свiтло-блакитних очей, що мерехтiли, наче крижане гiрське озеро.

Крiзь тонку паволоку диму сигар я придивлявся до його обличчя, знайомого менi по багатьох фотографiях: нiс iз горбинкою, худi, запалi щоки, темно-руда чуприна, що вже рiдiе на макiвцi, закрученi мотузочком вуса, маленька, але зухвала еспаньйолка. У ньому було щось i вiд Наполеона III, i вiд Дон Кiхота, i вiд типово англiйського джентльмена – аматора спорту, собак i коней, характерними рисами котрого е пiдтягнутiсть та енергiйнiсть.

Сонце i вiтер загартували до червоного його шкiру. Волохатi, низько навислi брови надавали i без того холодним очам майже лютого виразу, а пооране зморшками чоло лише збiльшувало лютiсть його погляду. Тiлом вiн був худорлявий, але мiцний, а що стосуеться невтомностi та фiзичноi витримки, то не раз було доведено, що в Англii достойних суперникiв у нього мало. Незважаючи на своi шiсть iз гаком футiв, аристократ здавався людиною середнього зросту. Це через легку сутулiсть.

Таким був знаменитий лорд Джон Рокстон, i зараз, сидячи навпроти, вiн уважно розглядав мене, покусуючи сигару, i жодним словом не порушував тривалоi незручноi мовчанки.

– Отже, – сказав вiн нарештi, – вiдступати нам уже не вдасться, милий юначе. Адже ми з вами стрибнули кудись стрiмголов.