Останній день

Як на мене, так я б його й близько не пiдпустив до шахти… Заводський! Подумаеш, чим пишаеться! Наче на шахтi легше робити, як на заводi!

Кравчук хотiв був щось сказати на цi слова Коробчинi, але в цей момент побачив самотню фiгуру, що маячiла крiзь темряву лiтньоi синьоi ночi й одразу ж впiзнав у нiй Олену Олександрiвну.

– От що, браток! – поспiшно сказав вiн, звертаючись до Коробки. – Чи не потрудишся ти для мене?.. Вiзьми, голубе, i мое пальто.

– А ти куди?

– Та я тут маю одну справу, – i Кравчук передав свою премiю товаришевi.

 – Покищо заховай його, будь ласка, з своiм, а то знаеш лiтунiв: як пронюхають, так тiльки й бачили!

Коробка не звернув уваги на самотню фiгуру в темрявi й тому, не розпитуючи й не цiкавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.

Щождо Кравчука, то вiн упевненим кроком рушив до Олени Олександрiвни. Думки й припущення, що вiн жив ними кiлька годин тому, знову заметушились йому в головi.

«Сьогоднi буду хоробрим, – подумав вiн. – Обов’язково буду хоробрим.

Скажу iй усе. Признаюсь i нiчого не програю: коли й вона мене кохае – моя вiдвертiсть може стати початком нашого нового життя, не кохае – хай хоч вiд’iжджаючи знае, що я ii кохаю».

Кравчук не помилився: пiдiйшовши до самотньоi постатi, вiн упiзнав у нiй Олену Олександрiвну.

– Доброго вечора! – сказав Кравчук, знiмаючи кашкета.

– Драстуйте! – вiдповiла Олена Олександрiвна й раптом подала йому руку: до цього часу, як i вiн, вона нiколи руки не подавала.

Кравчук стиснув жiночу долоню й вiдчув, як йому ще швидше забилося серце: вiн у перший раз приторкнувся до цього любого йому тiла.

– Куди це ви йдете? – спитав вiн. – Чи не в кiношку?

– Нi, в кiношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрiвна й, усмiхнувшись, блиснула своiми бiлими зубами.

– А я думав у кiношку! – вiн остаточно розгубився, хоч i обiцяв собi бути хоробрим. Несмiливiсть, що завжди його тримала на певному вiддаленнi вiд дружини техрука, знову брала його в своi неприемнi обiйми.

«Що я iй буду говорити далi?» – подумав вiн i уже почував, що далi вiн iй нiчого не скаже i, як i завжди, раптом вiдiйде вiд неi незадоволений i розгнiваний на свою несмiливiсть. Навiть згадка про те, що вона днями може навiки покинути виселок, навiть ця згадка не пiдбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пiшов нi з чим вiд Олени Олександрiвни, коли б жiнка на цей раз не виявила несподiваноi вiдваги: на цей раз iй, мабуть, нiчого було губити.