Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Але вiдомо, що i в русичiв було чимало сватiв та «уiв» (дядькiв по матерi) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були цi родичi, вони не воювали.

Тож у другiй половинi XII ст. киiвський князь розпоряджався Пороссям як одним iз найбiльш стабiльних своiх надiлiв, завжди готовим до вiйни та походiв у глибину степовоi зони. Якраз тому в тi роки чорноклобуцький «удiл» отримували молодi й активнi князi. Із середовища самих кочiвникiв удiльних князiв Поросся не призначали. Однак значнi аристократи-землевласники у них були.

Вони, вiрогiдно, володiли мiстечками та землями, що iх оточували. То являлися «лiпшi» або ж «добрi» мужi – так називали в лiтописах представникiв чорноклобуцькоi аристократii. Мабуть, це були голови великих феодальних сiмей – беки, баi. Деякi з таких сiмей розросталися й ставали ордами (Бастii, Турпеi та iншi). Саме з ними й домовлялися князi про спiльнi походи, осади тощо. До того ж це була найбiльш «тяжка» – тяжкоозброена частина чорноклобуцького вiйська. Так, 1180 р. русам здалося, що пiд час бою Чорнi Клобуки були розбитi й побiгли, однак на полi бою залишилися й вистояли проти половцiв лише «лiпшi» мужi чорноклобуцькi, очевидно, чудово екiпiрована частина вiйська, з обладунком й повним набором наступальноi зброi. Лише доволi забезпеченi кочiвники могли дозволити собi озброюватися залiзними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усiею цiею дорогою зброею. Стрiли, луки та шкiряний панцир кочiвники звичайно виготовляли самi. Пiд час читання Іпатiiвського лiтопису впадае в око доволi цiкавий факт: пiд час походiв руських вiйськ до половецького степу жодного разу як допомiжнi сили не брали участь печенiги. Зазвичай, згадуються або Чорнi Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеi (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названi торки (1095, 1173 рр.) i один – каепичi (1160 р.). С. О. Плетньова вважае цiлком вiрогiдним те, що пiд загальним найменуванням криються i печенiги, котрi входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навiть та обставина, що вони нiколи не дiяли самостiйно, е досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявностi на печенiзькiй територii у Пороссi двох половецьких могильникiв у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорнi Клобуки, при небажаннi брати участь у набiгах на половецькi степовi вежi, можливо, й були родичами пороських печенiгiв. Дружини останнiх були похованi в могильниках типу зеленкiвських.