Двері в день. Міс Адрієна

Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальцi розсунулись, рука майнула в повiтрi, i чорне тiло маляра, б’ючись об карнiзи й пiдвiконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.

Чолозiк вiдхитнувся i зажмурився. Коли вiн розплющив очi, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволi гойдався на дошцi, помахуючи своею щiткою.

Чоловiк знову став дивитися на маляра. Вiв стояв доти, доки знову не витяг iз свого синього пiджака годинника i подивився на нього.

В цей час далекий фабричний гудок загув на обiдню перерву.

Чоловiк у синьому костюмi досадливо одмахнувся вiд маляра i пiшов далi. Коли вiн завернув за рiг вулицi, то раптом спинився. Потiм вiн прожогом кинувся бiгти. Спереду вiн побачив великий натовп людей, що тлумом стояв бiля високого будинку. В центрi натовпу стояв зеленкуватий автомобiль негайноi допомоги.

Чоловiк у синьому костюмi вдерся в натовп i, не зважаючи на лайки й стусани, влiз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонiв.

– Маляр!

– Ах, яке нещастя!

– У нього мабуть дiти. Упав з покрiвлi!..

– Вже нiчого не зроблять…

– Гу-у-у-у…

Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повiтрi, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бiк, потiм у другий. Мiлiцiонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки i розпихали людей. Потiм автомобiль негайноi допомоги, розрiзавши натовп, як воду, вiдiйшов геть.

Вiн був зайвий.

І тепер чоловiк у синьому костюмi побачив бiля самих своiх нiг тiло людини, що лежало на цеглах тротуару.

Тiло лежало з пiдламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсiм, була кривава рана, що викликала в очах людей жах i обурення.

Чоловiк, стримавши приступи жаху й огиди, став жадiбно оглядати розбите тiло. Вiн у думках порiвнював його зi своiм тiлом, порiвнював довгасте скривавлене волосся на головi й робив висновки.

Маляр, що упав з покрiвлi, був приблизно одного росту з ним, волосся було темне й довге, як у чоловiка в синьому костюмi.

Обличчя не можна було впiзнати, бо воно було зовсiм розбите.

Чоловiк у синьому костюмi, зваживши це все, заспокоiвся. Вiн тепер байдуже дивився на натовп i на вулицю, його думки були далеко звiдси. Вони були в минулому життi маляра. Гримаса жалю промайнула неголеним обличчям чоловiка, але вiн одразу стримав себе. Йому зробити це було досить важко, бо вiн чомусь несамохiть вiдчував дивну провину перед цим розбитим тiлом.