Двері в день. Міс Адрієна

– Батько мiй, – оповiдала Марiя, – водиться з такими людьми, що зовсiм не подобаються менi. Його компанiя – отець Григорiй, Василь Іванович Кабанник i ще тут один… приiздить… Гамуз, – з якимсь дивним тоном промовила вона це чудернацьке прiзвище. – Водиться з якимись темними особами, з колишнiми попами, бабами, юродивими. Як бачите, дорогий Тоде, компанiя не для мене… Єдиний приятель мiй – це Петутрiй. Ми з ним часто iздимо верхи, коли батько в отця Григорiя… на засiданнi… як вiн говорить. Влаштовуемо справжнi перегони! Але це едина розвага…

– Бiдна, люба моя Марiе, а хiба ви нiколи не буваете в мiстечку? Не маете там знайомих? – запитав Гай.

– Колись я бувала там, навiть мешкала досить довго в родичiв матерi, але тепер, коли вони переiхали до Киева, я зовсiм не буваю там, не була вже кiлька рокiв. Я не знаю, чи живi вони навiть. Я кiлька разiв писала до них, але вiдповiдi так i не одержала. Поiхати батько нiзащо не дозволить. Посилала Петутрiя, але вiн не мiг нiкого знайти. А ось i вiн, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клунi на двiр.

Гай поглянув у бiк клунi i побачив неймовiрно худу й високу постать Петутрiя. В його подертiй та засмальцьованiй одежi стирчали жовтi соломинки, якi ще бiльше виявляли ii убозтво. Петутрiй виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай вiдчував дикий огонь в його поглядi, який на мент зупинився на ньому. Петутрiй, вийшовши з клунi, важкою ходою пiшов кудись поза хату, не вимовивши й слова.

– Вiн сьогоднi чогось нездужае, бiдний, – сказала Марiя i потiм, помiтивши, що вони ввесь час стоять, повела Теодора до призьби, де вони й сiли, поглядаючи на вулицю.

Там серед юрби селян Антошка викидав якiсь штуки, там же поважно стояв i Терещук, розмовляючи з робiтниками. Антошка, помiтивши Гая й Марiю на призьбi, зробив iм рукою, непомiтно для iнших, привiтальний рух.

– Хто це такий? – запитала Марiя. – Такий старуган, а такий вертлявий та веселий. У нас майже нiколи не побачиш, щоб старий дядько був таким жвавим.

Вiн менi дуже подобаеться.

– Це Антiн Яновський, слюсар з нашого заводу! Вiн не такий вже веселий, як це здаеться з першого погляду. Вiн, можливо, веселиться тодi, коли йому сумно або коли вiн погано почувае себе. Я вже кiлька разiв помiчав, що його смiх не дуже веселий.

– Я розумiю! – задумливо промовила Марiя.

– Інодi людинi треба смiятися для того, щоб не плакати! – додав Теодор Гай.

– У нього е дiти, мабуть, – наче думаючи вголос, промовила Марiя.