Камiнна душа

Сипнув розбiйник талярами битими по столi перед удовою, блиснув лудiням розкiшним, кiньми турецькими, поясами угорськими – i загорiлися очi в удови.

– Аби й за коси тя притягати мала – а таки вiддам тебе легiниковi за гонiр.

Схопив, як орел здобич, молодее дiвчатко, понiс-полетiв межи синi гори, в дикi iзвори. Прилiпив хатку на скелi – i почалося життя-мука молодiй молодицi. Тихоi любовi хотiлося, запашного городчика, свiчечки перед образом, любоi розмовоньки вечiрньоi – а замiсть того, налiтали, мов круки, хижi товаришi мужа, приносили зi собою закривавлений шум, стрiлянину, напивалися, будженицями об’iдалися i лiзли уночi до молодицi молодоi, а Яношiк рубав зухвалим голови сокирою.

Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, – i знов знiмалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелi, замовкав посвист вартового – лишалася сама молода молодиця з нiмою дiвчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечiрнiм присмерку, тихим голосом спiваючи про чоловiка, що

Нiчков пiде, нiчков прийде —

Все кервавий меч принесе…

І не настачиться молодиця бiлi хустки прати, отой кривавий палаш витирати…

…І по зритих лiтами щоках баби Гафiйки повзуть блiдi сльози… останнi, виснаженi, i капають десь на суху кисть руки.

Дiамантами повними блищать сльозинки на рожевiй щiчцi Марусi i не хотять падати: шкода лишати. А пiсня йде далi.

Прийшла дитина. Бог зiслав ii до цього неприступного орлиного гнiзда. Сподiвалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане – але де… Ще буйнiше починав собi опришок, ще довше ганяв лiсами, горами, розбиваючи купцiв в караванах, панiв на молитвi, корчмарiв по корчмах.

Додому приходив у роздертiй сорочцi, зранений, скрипiв зубами вiд лютого болю й вiд незагашеноi пiмсти.

Пiдносила до нього дитину, просила поцiлувати, але опришок штовхав матiр у живiт ногою, кричав, аби йшла прiч.

Валився десь пiд смереками i, як медвiдь, зализував собi рани.

…Тихий вечiр настав. Винесла колиску з душноi хати, поставила пiд яблунькою. Десь пiшов чоловiк – зiлля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дае i вже смердить гноем, а злобить так, що весь свiт би порiзав.

Колисала синочка й спiвала. Сама не знала, що спiвае. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю пiдiймалися до серця, з диханням виривалися з уст.