Камiнна душа

Та посилае юдiв, ослужалих своiх на земню: «А йдiт ви, юди, йдiт ви, ослужалi моi, довiдайте си – ци ше говоре люде до себе, ци нi, ци гнiвают си помежи собов, ци нi, чи шенуют дедя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют iз собов, ци сусiд на сусiда не закладае. А ци пишут ше писанки та ци вогнi пале на Юрiя?»

І долiтають юди тотi, перегледают, а ек назад приходе – вповiстуют: «Ой бiда, бiда! Сповiдают ци ше люде i мирно межи собов жиют. Та й дедя-неню шенуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, i сусiд на сусiда не закладат.

А писанки пишут iще люде, й писанчерi ходе, й кокуцарi, та коледники. Та й вогнi на Юрiя ше пале».

Та й тогди Пекун тот плаче гiрко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес свiт iзгине!» – та й зелiзе тогди на нiм си потужат. А ек гнiвают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стае Іродовi у ланцах, смiет си тогди. А от iк не станут люде писанок писати та на Юрiя класти вогнiв, – iзгибне свiт цес i памнетi по нiм си не лишит!

Щось передчувала народна душа, що прийде чес – i не мут уже бiльше писанок писати: у Косовi на фабрицi iх нароблять.

А вiдтак мине потреба i в писанках самих, i в тiм, що викликало iх писання. Згинуть повiр’я й вiра з ними, не стане гуцулiв з iх оповiданнями, ношею й культурою минулих вiкiв. «Згибне цес свiт – i Пекун розкует си!»

Але настане iнший свiт, на Пекуна новi ковачi скують нове залiзе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлiнем щеплене!

V

От i Великдень!

Минула «бечкова недiля».

Нахльостували гуцулки свою iмостечку по плечьох прутем, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’ет. Вiннинi за тиждень Великдень».

А легiнi з дiвками так хльоскалися попiд церквою, що кожухи трiскали. Не одна та й не один пiшли д’хатi з доброю смугою через лице.

Минула й живна середа. Кокуцарi бiгали з галасом та реготом селом, ставали вряд пiд хатами й кричали щодуху:

Грiйте дiда, – дайте хлiба!

Грiйте дiда, – дайте хлiба!

Грiйте дiда, – дайте хлiба!

Аби вам овечки!

Аби вам егнички!

Аби вам телички!

А газди виносили кокуци та обдаровували дiтву, а дiвчаткам давали до того ще й сiль лизати, приговорюючи:

– Лижiт-ко, лижiт, дiвочки! Може би так Бог дав, аби нарiк моi овечки чинили егнички.

Село принаряджувалося, приоздоблювалося.