Камiнна душа

– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – i разiв з двадцять викрикуе це «не дай си» з найдивнiшими iнтонацiями i електризуе своею екстазою i без того вже наелектризовану товпу.

– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..

– А iгiй на тебе! Та ббий коня, ббий! – i се «ббий» вимовляеться з таким притиском, наче там сто «б» стоiть.

От уже на закрутi конi… От уже, може, яких п’ятдесят до шiстдесят крокiв до берi. Що робиться з товпою – годi вповiсти! Забули про церкву, забули весь свiт. Та що! Сам егомость забув про решту пасок та так i застиг iз кропилом у руцi.

І шарпнулися, хто мiг, вище, д’горi – щоб виднiше. І бачать, що лупцюе, лупцюе коня Якiб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволi, але твердо, невпинно, з залiзною силою випирае Харук своiм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якiб’юкового коня, от уже фiст… От уже вiн коло берi, але не може повернути – лиш раптом, пiдскочивши високо та трiпнувши обома руками, кричить дико в торжествi – дае всiм, всьому селу, всiм горам знати, що – вiн випередив у сiм роцi! Не дурно кохав коня, випасаючи його на лiпших травах, не даючи важкоi роботи.

Будуть сусiди приходити, дивувати си, чудувати си…

Заревла, загоготiла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспiвав пiп молитви, вже дяк повiдбирав до коша, що належне, i пiшли вони до церкви, а гуцулiя все ще непокоiлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.

…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася.

Чи то сон iй сниться, чи то казку лицарську хтось оповiдае? Але се був не сон i не казка – лиш гуцульський Великдень!

VI

Минув Великдень – i якось одразу настали теплi днi.

Скiнчився перiод боротьби початкiв, шаленоi битви скованих i схованих сил, коли все живе мало одну цiль – проявитися, родити й родитися.

І весела, й жорстока, i радiсна, й безжалiсна скiнчилася гра. Слабшi погибли, сильнiшi переторжествували побiду – почався зрiст.

Росте. Все росте.

Синiм благосним шатром розпростерлося небо, в спокiйнiм спочиванню лежать гори, зеленями укритi. Мiцно врiзуеться корiнь в грудь землi, смокче соки i гонить iх в смереку, в буче, вiльху, калину. І навiть стара верба над потоком не даеться обiгнати: вибила, виштовхнула з трудом з-пiд грубоi шкiри кiлька молодих паростей i гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: «От як у нас!.. От як у нас!.. Ми ще постоiмо за себе!..