Камiнна душа

Камiнна душа

Гнат Мартинович Хоткевич

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури

Гнат Хоткевич (1877–1938) – митець небаченого в украiнськiй художнiй культурi масштабу творчостi: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний дiяч, iсторик, педагог, етнограф, художник… Украiнський Леонардо да Вiнчi – таким вiн уявляеться сьогоднi. Митець украiнського розстрiляного Вiдродження, романтик у життi i провидець у творчостi, вiн був потрiбен своему народовi у найважчi для нього часи. Потрiбен вiн i нам, його нащадкам, якi вибудовують украiнську державу.

До цiеi книжки увiйшла повiсть Гната Хоткевича «Камiнна душа» (1911), яка i сьогоднi приваблюе стильовою, мистецькою самобутнiстю.

Гнат Хоткевич

Камiнна душа

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

* * *

І

Ой Марусе, камiнная душе!

Не слухати ж було шептання моего,

Не лишати ж було попонька своего.

Отже, сьогоднi новий ксьондз служив по раз перший службу у церквi.

Гуцули прислухалися, придивлялись i остаточно винесли не зле вражiння. Особливо подобалася проповiдь. Не змiстом, бо змiсту мало хто вкемував, а тим, що було ii сказано голосно i виразно.

– Вогорит, – ек вiдпечетуе! – говорили один до одного пошептом.

Взагалi вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кiнський, закручував, заплутував мелодiю до того, що сам ставав як дурний у тiм усiм, i пiд кiнець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горiвки треба було вiдтак, аби голос вернувся.

Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрi, гуцулiя теж гула з охотою, хоч i невлад, а багачi кидали до скарбонки цiлими левами.

А поки тяглася служба i дим кадильний, змiшавшися з рiзними iншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзi бiгали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була iнша: баби хотiли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи е надiя, що пiп буде триматися жiнки.

Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабськiй частi i добре дався гуцулкам узнаки.

І тут вражiння було добре: попадя виглядала, як квiточка.

– А йке-с молоденьке, Бог би те вкрив! – весело казали баби i гурмою лiзли цiлувати у руку. А iмость червонiлася, як яблучко, i не знала, чи iй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом.