Сонцем стань!

А втiм, в таборi гомiн i рух,

Бiганина i крики;

Із шатрiв вибiгае народ

І малий, i великий.

Що таке? Чи де ворог iде?

Чи впав звiр у тенета?

Нi, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

Хоч лiта його гнуть у каблук

Із турботами в парi,

То в очах його все щось горить,

Мов двi блискавки в хмарi.

Хоч волосся все бiле як снiг,

У старечiй оздобi,

То стоять ще тi гордi жмутки,

Як два роги на лобi.

Вiн iде на широкий майдан,

Де намет заповiту

Простяга своi штири роги

В штири сторони свiту.

В тiм наметi е скриня важка,

Вся укована з мiди,

В нiй Єгови накази лежать,

Знаки волi й побiди.

Та давно вже не входить нiхто

До намету святого,

Його жах стереже день i нiч,

Мов собака порога.

Але камiнь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На той камiнь зiходить Мойсей —

І жахнулися люде.

Та невже ж волi всiх на докiр

Вiн пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого нашi батьки i дiди

Звали батьком народу?

Ось мiж чiльними вже Авiрон

Червонiе з досади,

А середнiм щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

ІV

«Вчора ви, небожата моi

,

Раду радили глупу;

Се хотiв я сказать вам тепер

Замiсть першого вступу.

Ухвалили печать наложить

На язик мiй, на душу, —

Тож тепер вам усiм вперекiр

Говорити я мушу.

Зрозумiйте й затямте собi,

Ви, слiпцiв поколiння,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить камiння.

Вчора ви сприсяглися свiй слух

Затикать на промови,

Не моi, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

Бережiться, а то вiн до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшнiше сто раз,

Як в пустинi рик грому.

А вiд слiв його гори дрижать

І земля подаеться,

Ваше серце, як листя в огнi,

Зашкрумить i зiв’еться.

Вчора ви прокляли всякий бунт —

І кляли його всуе,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтуе.

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прiсне тiсто,

Творчi сили, – тi гнатимуть вас,

У призначене мiсто.