Сонцем стань!

І сказала iм пальма: «Брати,

Що се вас закортiло?

Царювати й порядки робить —

Се мое хiба дiло?

Щоб мiж вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силi

Своi цвiти пахучi та свiй

Плiд – солодкi дактилi

?

Мало б сонце даремно мiй сiк

Вигрiвати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звiра й людини?

Хай царюе хто хоче у вас,

Я на тронi не сяду,

Я волю всiм давать свою тiнь,

І поживу, й розраду».

І погнулися всi дерева

Пiд думками важкими,

Що не хоче нi пальма, нi кедр

Царювати над ними.

Нумо рожу

благать! Та вона

Всьому свiтовi гожа,

Без корони – цариця ростин,

Преподобниця

божа.

Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяiн багатий,

Своiм гiллям, корiнням i пнем,

Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона,

Панна в бiлому шовку,

Розпуска своi коси буйнi,

Тужно хилить головку.

І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово дiточе:

«Ще хiба би терна нам просить,

Може, терен захоче».

І пiдхопили всi дерева

Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.

Мовив терен: «Се добре вам хтось

Пiдповiв таку раду.

Я на вашiм престолi як стiй

Без вагання засяду.

Я нi станом високий, як кедр,

Нi, як пальма, вродливий

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всi пустирi

Молочними квiтками.

І служитиму зайцю гнiздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шляху».

VI

У глибокiм мовчаннi сю рiч

Вухом ловлять гебреi…

«Се вам казка, – промовив Мойсей, —

Ось вам виклад до неi.

Дерева – се народи землi,

А король у iх колi —

Божий вибранець, син i слуга

Господевоi волi.

Як народи Єгова создав,

Мов лiторослi

в полю,

Заглядав всiм у душу й читав

З неi кождого долю.

Заглядав iм у душу, яка

iх удача й причина,

І шукав, кого з них би собi

Обiбрати за сина.

І не взяв отих гордих, грiмких,

Що б’ють в небо думками

І пiдносять могутню п’яту

Над людськими карками

.

І не взяв багачiв-дукачiв,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом i потом собi

Домовини мурують.

І не взяв красунiв-джигунiв

,

Що на лiрах брязкочуть

І свiй хист у мармурi, в пiснях

Вiковiчнити хочуть.