Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Я i сам собi таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекцii, директора немае, але я б не здивувався, якщо б вiн раптом вийшов i сказав: «Менi ви теж не подобаетеся, тому я вас звiльняю». – «Спасибi, – скажу я, – менi це дуже до речi, бо треба термiново з’iздити до Вiдня». – «Так, – скаже вiн, – тепер ви менi знову подобаетеся, i я вас не звiльнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поiхати». – «Чому? – скаже вiн. – Ви менi знову не подобаетеся, i я вас звiльняю». І так до нескiнченностi.

Сьогоднi, здаеться, вперше вiдтодi, як повернувся до Праги, я бачив тебе увi снi.

Передранкове сновидiння, коротке i важке, пiсля поганоi ночi урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празi, ми йшли Фердiнандштрассе, приблизно навпроти Вiлiмека, у бiк набережноi, по iнший бiк вулицi пройшли якiсь твоi знайомi, ми озирнулися i провели iх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла i про Красу[95 - Йдеться про Ганса Красу (1899–1944), нiмецькомовного композитора з кола, що збиралось у празькому закладi «Кафе Континенталь». Загинув в Освенцимi.] (вiн не в Празi, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нiчого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на менi. Потiм ми були в кав’ярнi, ймовiрно в кафе «Унiон» (воно ж було по дорозi), за нашим столиком сидiли якийсь чоловiк i дiвчина, але iх я зовсiм не пам’ятаю, i ще один чоловiк, дуже схожий на Достоевського, тiльки молодий, чорнобородий i чорнявий, усе, наприклад, брови i горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту нiщо не видавало, але вiн усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не мiг вiдiрвати вiд болiсноi чудноти – було напудроване, причому дуже помiтно, невмiло, погано, до того ж, напевно, було жарко, i на твоiх щоках утворилися цiлi картини з пудри, я iх i зараз бачу. Я знову i знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помiтивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомiтний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не мiг запитати, менi бракувало смiливостi, i при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованiсть – випробування для мене, вирiшальне випробування, щоб я саме поставив свое запитання, адже я хотiв, але смiливостi бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоевський.