Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Якщо вночi, отже, сон тiкатиме вiд мене, я тепер знаю його дорогу – i прийму ii. Та й нерозумно було б нарiкати: адже з усiх створiнь сон – найбезневиннiше, а людина, яка не знае сну, – сама винна.

І ось цiй людинi, позбавленiй сну, Ви дякуете в своему останньому листi. Якби хтось збоку прочитав його, вiн би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нiчого не зробила, пальцем не ворухнула (хiба що пером), харчуеться молоком i всякою всячиною (не завжди – хоч i часто – маючи пiд рукою «чай та яблука»), а в iншому пускае речi самопливом i дозволяе горам залишатися на своiх мiсцях.

Ви знаете iсторiю першого успiху Достоевського? Ця iсторiя чимало в себе увiбрала, i я наводжу ii лише для зручностi, через славетне iм’я, бо ж будь-яка iсторiя, що трапилася по сусiдству, а то i ще ближче, мала той-таки сенс. До речi, я вже i пам’ятаю-бо ii лише приблизно – тим бiльше iмена. Достоевський писав у цей час свiй перший роман «Бiднi люди», а жив разом зi своiм другом, лiтератором Григор’евим[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».]. Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову. О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця.