Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.

– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.

– Це землемiр, – додав чоловiчий.

Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:

– На кого ви чекаете?

– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.

– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.

– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.

– Погана дорога, – пiдказав йому К.

Але той тiльки буркнув:

– Саме так.

Та за якусь мить додав:

– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.

– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?

– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.

К. дуже здивувався.

– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?

– До Замку, – швидко вiдповiв К.

– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.

– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.

– Можливо, – сказав той незворушно.

– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.

– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.

Усе це справляло враження не так пiдкресленоi ввiчливостi, як егоiстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. iз вулицi перед своiм будинком.

Вiдчинилися ворота, i охляла конячка вивезла невеликi сани для легких вантажiв, пласкi, зовсiм без сидiння; слiдом, накульгуючи, з’явився зiгнутий, кволий, застуджений чоловiк iз червоним, запухлим, виснаженим i худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловiк виглядав на геть хворого i вийшов надвiр, мабуть, лише з метою вiдвезти геть непроханого гостя.

На вiдповiдне зауваження К. вiн лише махнув рукою. Вiд нього К. довiдався тiльки те, що вiн вiзник на iм’я Герштекер, а такi незручнi сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.

– Сiдайте, – сказав вiн i показав нагайкою на мiсце ззаду на санях.

– Я сяду бiля вас, – сказав К.

– Я пiду пiшки, – сказав Герштекер.