Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:

– Залиштеся!

Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:

– Варнаво!

Вiдповiдi не було. Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко.

К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.

– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.

– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.

– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.

– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?

– Нi, нi, – сказав К. – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.

– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?

І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.

– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.

– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.

– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.

– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.

– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К.

, щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.

І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варнава не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його.