Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Особисто ви завдячуете тiльки його недбальству тим, що опинилися того вечора тут, у Селi, тим, що сидите на лiжку, спокiйний i задоволений, – я тодi була вже страшенно втомлена, просто падала з нiг.

– Про що це ви? – запитав К. бiльше з цiкавостi, нiж зi злостi, i струсив iз себе неуважнiсть.

– Ви завдячуете цим тiльки його недбальству! – ще раз вигукнула господиня, показуючи на К. пальцем.

Фрiда спробувала ii заспокоiти.

– Чого тобi треба? – запитала господиня, рiзко повернувшись усiм тiлом. – Пан землемiр мене запитав, тож я мушу йому вiдповiсти.

Як по-iншому вiн повинен збагнути те, що для нас само собою зрозумiле, що пан Кламм нiколи не буде з ним розмовляти. Що я кажу «буде», нiколи не зможе з ним розмовляти. Чуете, пане землемiр! Пан Кламм належить до Замку, а це вже само по собi, незалежно вiд його посади, означае дуже високе становище. А хто ви такий, чию згоду на одруження ми тут так принижено випрошуемо! Ви не належите до Замку, ви не належите до Села, ви – нiхто. Хоча, на жаль, ви таки хтось, ви – чужинець, який всюди зайвий i завжди плутаеться пiд ногами, чоловiк, через якого у всiх додаеться клопотiв, через якого потрiбно переселяти служниць, чиi намiри нiкому невiдомi, чоловiк, який спокусив нашу любу маленьку Фрiду i якому ii тепер, на жаль, потрiбно вiддати за дружину. Я, зрештою, не дорiкаю вам за всi цi недолiки; ви такий, який е, я вже занадто багато бачила у своему життi, тож витримаю й це. Але уявiть собi тiльки, чого ви вимагаете. Людина рiвня Кламма повинна з вами говорити! Я з болем у серцi слухала, як Фрiда дала вам можливiсть пiдглядати в щiлину, вже тодi, коли вона це зробила, ви ii спокусили. Скажiть, як ви взагалi змогли витримати присутнiсть Кламма? Ви не повиннi вiдповiдати, я знаю, ви добре це витримали. Ви взагалi не маете здатностi побачити Кламма насправдi, це не перебiльшення з мого боку, бо я сама не маю такоi здатностi. Кламм повинен поговорити з вами, але вiн нiколи не розмовляе з людьми iз Села, вiн ще нiколи нi з ким не розмовляв. Це була велика честь для Фрiди, честь, якою я пишатимуся до кiнця своiх днiв, що вiн час вiд часу вигукував Фрiдине iм’я, що вона могла звертатися до нього, коли захоче, й отримала дозвiл користуватися дiрочкою для пiдглядання, але вiн навiть iз нею не розмовляв. І те, що вiн ii часом кликав, не мусить мати того значення, яке цьому фактовi часто приписують. Вiн просто вигукував iм’я «Фрiда», i невiдомо, що мав при цьому на увазi.