Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

– Мiццi, – сказав староста своiй дружинi, яка все ще сидiла, притиснувшись до нього, i замрiяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неi листа. – Мiццi, нога знову починае сильно болiти, нам потрiбно поставити новий компрес.

К. пiдвiвся.

– Тодi дозвольте менi попрощатися, – сказав вiн.

– Гаразд, – сказала Мiццi, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.

К. озирнувся, його помiчники з традицiйно невчасним службовим завзяттям уже широко вiдчинили дверi.

Щоб захистити кiмнату хворого вiд рiзкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Вiн вийшов, забравши з собою помiчникiв i зачинивши дверi.

Роздiл шостий

Перед заiздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.

– Ти маеш куди переiхати? – запитав господар, опустивши очi додолу i втупившись у пiдлогу.

– Ти питаеш, бо дружина тобi доручила? – запитав К. – Здаеться, ти вiд неi дуже залежний?

– Нi, – заперечив господар.

 – Я питаю не за ii дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у лiжку i постiйно нарiкае.

– Може, менi пiти до неi? – запитав К.

– Будь ласка, пiди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе вiд старости, послухав пiд дверима, але ви розмовляли, i я не хотiв заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нiчого iншого, як дочекатися тебе.

– Тодi ходiмо швидше, – сказав К. – Я швидко ii заспокою.

– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.

Вони проминули свiтлу кухню, у якiй три чи чотири зайнятi роботою служницi, що були далеко одна вiд одноi, побачивши iх, застигли на мiсцi. Зiтхання господинi було чути ще з кухнi. Вона лежала в тiсному закутку без вiкон, вiддiленому вiд кухнi тонкою перегородкою. Там вистачало мiсця тiльки для великого подружнього лiжка i шафи.

Лiжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню i стежити за роботою. Але з кухнi лiжко було майже не видно. У закутку було доволi темно, трохи вирiзнялася тiльки бiло-червона постiль. Окремi деталi можна було розгледiти тiльки зблизька, коли очi трохи звикали до освiтлення.

– Нарештi ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.

Вона лежала на спинi. Здаеться, дихати iй було досить важко, тому вона вiдкинула перину.