Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

назустрiч, як нетерплячкою заговорити першою.

Вона витягла з-пiд подушки фотографiю i дала К.

– Подивiться на це, – сказала з проханням у голосi.

Щоб краще роздивитися, К. вiдступив на кухню, але й там нелегко було розгледiти щось на фотографii, бо вона вицвiла вiд старостi, була пожмакана i заплямлена.

– Вона не в найкращому станi, – зауважив К.

– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь рiч роками при собi, так воно й бувае. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана.

Можу вам допомогти, розповiдайте, що ви бачите, бо мене дуже тiшить чути про цю фотографiю. Отже, що?

– Юнака, – сказав К.

– Правильно, – вiдповiла господиня. – І що вiн робить?

– Здаеться, вiн лежить на дошцi, потягуеться й позiхае.

Господиня засмiялася.

– Неправильно, – сказала вона.

– Але ось дошка, а ось вiн лежить, – наполягав К.

– Подивiться уважнiше, – розiзлилася господиня. – Хiба вiн справдi лежить?

– Нi, – погодився К. – Вiн не лежить, вiн летить, а це нiяка не дошка, а напевно, мотузка, i вiн скаче.

– Отже, – задоволено пiдсумувала господиня, – вiн скаче. Так тренуються кур’ери з канцелярii. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?

– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здаеться, вiн дуже напружений, рот вiдкритий, очi заплющенi, а волосся розтрiпане.

– Дуже добре, – похвалила господиня. – Бiльше неможливо розгледiти, якщо ви нiколи не бачили цю людину. Вiн був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але нiколи не забуду.

– Ким вiн був? – запитав К.

– Вiн був, – вiдповiла господиня, – кур’ером, iз яким Кламм уперше викликав мене до себе.

К. не мiг слухати з належною увагою, його вiдволiкав брязкiт скла. Вiн миттю визначив джерело звуку. Помiчники стояли у дворi i переступали в снiгу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втiшенi знову бачити К. i захоплено показували йому один на одного, стукаючи до вiконноi шиби. К. насварився на них пальцем, i помiчники миттю припинили, кожен намагався вiдсунути iншого назад, а той тiкав, i за мить обидва знову опинилися бiля вiкна.

К. поквапився зайти назад до закутка, де помiчники не могли бачити його з вулицi i вiн не мусив бачити iх. Але тихе благальне дзеленчання вiконних шиб ще довго його переслiдувало.

– Знову цi помiчники, – вибачився вiн перед господинею i показав за вiкно.

Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографiю, оглянула, погладила i запхнула знову пiд подушку.