Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

довелося втрутитися майже всупереч його волi.

– А от у цьому, пане вчитель, я думаю, ви помиляетеся. Це ласка швидше з мого боку.

– Нi, – вчитель посмiхнувся, бо йому таки вдалося примусити К. заговорити. – Про це менi сказали абсолютно точно. Шкiльний прислужник потрiбен нам так само термiново, як i землемiр. Як один, так i другий, – це тягар на нашiй шиi. Менi доведеться ще чимало помiзкувати над тим, як пояснити громадi цi витрати. Найкраще i найприроднiше було б просто кинути на стiл цю вимогу, нiяк ii не пояснюючи.

– Я маю на увазi те саме, – сказав К. – Ви змушенi взяти мене на роботу проти своеi волi. Повиннi взяти, хоча це й вимагае вiд вас неприемних обмiрковувань. Якщо хтось один мусить брати на роботу iншого, ласку робить той, хто дозволяе себе працевлаштувати.

– Дивно, – сказав учитель. – Що могло б примусити нас дати вам роботу? Тiльки добре, занадто добре серце пана старости спонукае нас до цього. Я бачу, пане землемiр, що вам доведеться покинути деякi вашi фантазii, щоб стати добрим шкiльним прислужником.

А до ймовiрного призначення майбутньоi платнi такi зауваження не надто спонукають. Крiм того, я, на жаль, помiчаю, що ваша поведiнка додасть менi проблем, – протягом усiеi нашоi розмови ви спiлкуетеся зi мною в сорочцi й пiдштаниках, – дивлюся й не можу повiрити.

– Справдi! – вигукнув К., засмiявся i сплеснув у долонi. – Цi жахливi помiчники! Де вони пропали?

Фрiда заквапилася до дверей. Учитель зрозумiв, що з К. бiльше не варто говорити, i запитав Фрiду, коли вони збираються переселитися до школи.

– Сьогоднi, – вiдповiла Фрiда.

– Завтра вранцi я перевiрю, – сказав учитель, попрощався помахом руки i збирався вийти через дверi, що iх Фрiда вiдчинила для себе, але на порозi зiткнувся зi служницями, якi прийшли з речами, щоб уселитися назад до своеi кiмнати. Оскiльки iх нiхто не затримав, учителевi довелося пропихатися мiж дiвчатами, Фрiда йшла за ним.

– Але ж ви нетерплячi, – сказав К. служницям, та цього разу виглядав задоволеним iхньою поведiнкою.

 – Ми ще тут, а ви вже мусите припхатися.

Тi не вiдповiдали й крутилися по кiмнатi, розкидаючи по боках клунки, з яких стирчало знайоме вже К. брудне шмаття.

– Напевно, ви ще нi разу в життi не прали своiх речей, – сказав К.

Вiн не був злий, радше навпаки, привiтний. Служницi помiтили це, одночасно вiдкрили масивнi роти й безшумно засмiялись, показавши гарнi i сильнi, як у тварин, зуби.

– Ну, заходьте, заходьте, влаштовуйтесь. Це ж ваша кiмната.