Вальдшнепи

Зi звичайноi психiчно-нормальноi людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi Днiпрових вод.

– Словом, Богоматiр не дае тобi зненавидiти своiх ближнiх? – спитала Аглая.

– Тiльки вона. Во iм’я якоiсь iдеi я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однiею людською усмiшкою може покорити мене в один момент… навiть коли б цього Івана Івановича я й ненавидiв своею недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

– І так iз тобою завжди бувало?

– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене, i для мене не було ближнiх.

Аглая взяла руку Карамазова й положила ii на свою долоню.

– Так-от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знае ближнiх.

Друга, недоношена, е тiльки тiнь вiд першоi. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаеш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.

– Нiчого подiбного! – знову впевнено зазначила Аглая. – Ти маеш волю i ти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякоi Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже е справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своiх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянськоi вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось манастиря…

– Так тож, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм’я великоi iдеi.

– А хiба тепер ти без iдеi залишився? Хiба тебе не захоплюе сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоеi нацii?

– Звичайно захоплюе, – непевним голосом сказав вiн. – Але…

– Без усяких «але», – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або це примара.

Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм’я ii ти розстрiлював ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, iй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здаеться менi iнодi, що Богоматiр корегуе в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе.