Вальдшнепи

Якимись пiдозрiлими здаються iй цi дачницi, i вона знову пригадуе всi подробицi невеличкоi сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятае вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здаеться молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджуеться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображае. Вона спитала, чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ii, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата.

 – Але хiба це виправдання? – спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своему i якось дуже романтично рекомендував свою краiну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона зустрiчае першого мужчину з такою яснiстю думок. Ясности, на жаль, нiякоi не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

– Ну, добре, – зiдхнула вона, – я задоволена твоею вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав вiн. – Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоiлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ii життi не абияку ролю.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинку, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга безперечно зiпсувала б йому дачний вiдпочинок.

Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ii на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», i вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своiх хазяiв, нiби вони й справдi щось негарне затаiли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неi Карамазови чули тiльки коротке: «слухаю».

Словом, з такого то числа такого то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв ii пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiяльнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарями й так палило обличчя, що не було жодноi можливости вийти з кiмнати.