Процес. Америка

 – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.

– Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте.

– Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К.

притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх.

– Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно. – Геть звiдти! – крикнув вiн просто у вiкно.

Усi трое нараз вiдступили на кiлька крокiв, старi навiть заховалися за чоловiка, що прикрив iх широкими грудьми i, як можна було виснувати з рухiв його вуст, напевне, казав, що треба вiдiйти вiд вiкна.

Але глядачi не подалися геть, вони, здаеться, чекали слушноi митi, щоб непомiтно знову пiдкрастись до вiкна.

– Набридливi, безсоромнi люди! – обурювався К., знову вийшовши на середину кiмнати, кутиком ока вiн помiтив, що iнспектор начебто схвалюе його слова. Але водночас могло б виявитись, що вiн i не чув нiчого, бо твердо вмостив одну долоню на столi i, здаеться, порiвнював довжину пальцiв. Обидва вартовi посiдали на прикриту килимочком валiзу й розтирали собi колiна.

Трое молодикiв уперлись руками в боки i блукали очима по кiмнатi. Було тихо, мов у забутiй конторi.

– Ну, панове, – заговорив К., бо йому раптом здалося, нiби тепер усе залежить тiльки вiд нього, – як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправданi чи нi вашi дii, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розiйтись. Якщо й ви такоi самоi думки, як я, тодi, будь ласка… – i вiн пiдiйшов до столу iнспектора й простяг йому руку.

Інспектор пiдвiв очi, куснув собi губи й зиркнув на простягнену руку; К. i досi здавалося, що iнспектор погодиться й потисне йому руку. Але iнспектор пiдвiвся, взяв твердого круглого капелюха, що лежав на лiжку панни Бюрстнер, i обережно обома руками вдягнув його на голову, немов мiряючи в крамницi обновку.

– Як, по-вашому, все просто! – обiзвався вiн при цьому до К.