Процес. Америка

Проте нараз вiдвернувся й затишно вмостився в кутку автомобiля, не вдаючись уже до спроб когось шукати. Саме тепер, хоча зовнi це прагнення нiчим не виявлялось, йому закортiло з кимсь поговорити, але супутники видавалися йому змученi, Рабенштайнер дививсь на правий бiк дороги, Кюлiх – на лiвий, i тiльки Камiнер, осмiхаючись, здавалося, був ладен поглузувати геть з усього, i тiльки звичайна людянiсть стримувала його.

Цiеi весни К. узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години.

Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли. Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку.

Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад.

Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений.

Коли о пiв на десяту вечора К. пiдiйшов до свого будинку, на порозi вiн побачив парубка, що стояв, широко розставивши ноги, й попахкував люлькою.

– Хто ви? – одразу запитав К., зблизька придивляючись до хлопця, бо в напiвсутiнi за дверима важко було щось добачити.

– Ласкавий пане, я син домовласника, – вiдповiв хлопець, виймаючи люльку з рота й вiдступаючи вбiк.

– Син домовласника? – перепитав К., нетерпляче вдаривши цiпком по долiвцi.