Процес. Америка

Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я.

Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К.

, але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав:

– Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю.

У дверi сусiдньоi кiмнати кiлька разiв постукали – твердо, коротко, через однаковi промiжки часу. Панна Бюрстнер збiлiла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тiльки й думав про подii сьогоднiшнього ранку та дiвчину, якiй вiн унаочнював iх.

Тiльки-но опанувавши себе, вiн пiдскочив до панни Бюрстнер i взяв ii за руку.

– Не бiйтеся, – прошепотiв вiн, – я все залагоджу. Хто б це мiг бути? Поряд з нами тiльки кiмната, де нiхто не спить.

– А проте, – зашепотiла панна Бюрстнер на вухо K., – вiд учора там спить якийсь небiж фрау Грубах, капiтан. Бо решта кiмнат зайнятi. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!

– Нема чого хвилюватись, – заспокоював К.

i поцiлував ii, бо тепер вона вiдхилилась на подушки, в чоло.

– Геть, геть! – обурилась панна i притьмом випросталась на лiжку, – забирайтеся геть, iдiть звiдси, чого вам треба, таж вiн слухае пiд дверима i все чуе. Як ви мене мучите!

– Я пiду тiльки тодi, – сказав К., – як ви трохи заспокоiтесь. Ходiмо в iнший куток кiмнати, там нас нiхто не почуе. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут iдеться лише про невеличку прикрiсть для вас, а небезпеки нема нiякоi.

Ви ж знаете, як шануе мене фрау Грубах i вiрить усьому, що я скажу, i саме iй тут належить вирiшальне слово, надто якщо капiтан ii небiж. Зрештою, вона ще й залежна вiд мене, бо я позичив iй чималеньку суму. Я вiдповiм, якщо буде доцiльним, на кожну ii вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, i, обiцяю, фрау Грубах не тiльки про людське око погодиться з моiми поясненнями, а й справдi щиро повiрить iм. А ви при цьому нiтрохи мене не покривайте.