Процес. Америка

У цьому зауваженнi могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому вiдчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертаеться до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько вiд студента й засмiявся:

– Менi й справдi уриваеться терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тодi, як ви заберетеся звiдси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, нiби ви студент, – я вам охоче поступлюся мiсцем i пiду з цiею жiнкою. А втiм, вам iще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумiю, але, гадаю, самими брутальними словами, що iх ви, до речi, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не вiдбудеш.

– Не годилося залишати йому такоi свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жiнцi, чому К. удаеться до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слiдчому. Треба було мiж допитами принаймнi не випускати його з кiмнати. Слiдчого iнколи дуже важко збагнути.

– Пустi балачки, – сказав К. i простяг руку до жiнки, – ходiмо.

– Ах так! – здивувався студент. – Нi, вона вам не дiстанеться, – i з силою, якоi годi було навiть сподiватися вiд нього, пiдхопив жiнку на одну руку й, нiжно позираючи на неi, зiгнувши спину, побiг до дверей. Не можна було не помiтити, що студент трохи боiться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вiльною рукою гладив i м’яв плече жiнки. К. пробiг кiлька ступнiв поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жiнка:

– Це нiчого не дасть, слiдчий звелiв мене привести, я не можу пiти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не вiдпустить.

– І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. i схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку.

– Нi! – закричала жiнка, двома руками вiдбороняючись вiд К. – Нi, тiльки не це, що ви собi надумали! Це стало б моею згубою. Пустiть його, будь ласка, пустiть! Вiн тiльки виконуе наказ слiдчого й веде мене до нього.

– То нехай бiжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнiвно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечi, що той аж спiткнувся, але тiеi ж митi, тiшачись, що не впав, iще вище пiдскочив зi своею ношею. К. неквапом iшов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якоi вiн зазнав вiд судовцiв. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, вiн зазнав поразки тiльки тому, що прагнув боротьби.