Процес. Америка

, заскочений цiею радiсною несподiванкою, поволi пiдвiвся й сам направив руки помiчникiв туди, де найбiльше потребував пiдтримки.

– Може видатись, – зашепотiла дiвчина на вухо К., поки вони ступали до головного коридору, – нiби я дуже переймаюсь тим, щоб про довiдковця склалася добра думка, але, повiрте, я вам казала щиру правду. Серце його не жорстоке. Вiн не зобов’язаний виводити недужих клiентiв, але, як бачите, виводить. Можливо, серед нас узагалi нема жорстокосердих, ми б, певне, усi з радим серцем допомагали людям, але ж ми судовцi, i про нас дуже швидко йде слава, нiби ми жорстокi серцем i нiкому не хочемо допомогти.

Я так мучуся через це.

– Може, трохи посидите? – запитав довiдковець, коли всi трое вийшли в коридор i якраз проминали звинуваченого, що з ним К. недавно розмовляв. К. майже засоромивсь: якщо перше вiн гордо випростувавсь перед тим чоловiком, то тепер спирався на двох помiчникiв, його капелюх хитався на вiдстовбурченому пальцi довiдковця, волосся було скуйовджене i спадало на спiтнiле чоло.

Але звинувачений немов нiчого й не помiтив, смиренно пiдвiвся перед довiдковцем, що дивився кудись над його головою, i лише спробував пояснити свою присутнiсть:

– Я знаю, – заговорив вiн, – що моiх свiдчень сьогоднi аж нiяк не можуть прийняти. Але я все-таки прийшов, бо гадав, що зможу тут почекати, сьогоднi ж недiля, я маю дозвiлля i тут нiкому не заважаю.

– Вам нема потреби виправдовуватись, – заспокоював клiента довiдковець. – Ваша ревнiсть гiдна всiлякоi хвали, хоч ви тiльки дурно займаете тут мiсце, але я вам, аж поки менi остогидне, взагалi не заважатиму пильно стежити за розглядом вашоi справи.

Надивившись на тих, хто злочинно занедбуе свiй обов’язок, навчаешся виявляти терпiння до таких, як ви. Сiдайте.

– Як вiн тямить розмовляти з клiентами! – зашепотiла дiвчина.

К. кивнув головою, та коли довiдковець знову запитав його, чи не хоче вiн сiсти, одразу заперечив:

– Нi, менi вiдпочинок не потрiбний. – К. вимовив цi слова якомога твердiше, а насправдi дуже б утiшивсь, якби мiг посидiти.

К. почувався так, наче в нього морська хвороба. Йому здавалось, нiби вiн на кораблi, що долае розбурханi хвилi, причувалось, як б’е вода в дерев’яний борт, як з глибин коридору долинае шипiння води, що котиться через палубу, ввижалось, як хитаеться впоперек коридор i як вiдвiдувачi обабiч то опускаються, то зринають угору. Через те К. просто приголомшував спокiй дiвчини й чоловiка, що вели його. К.