Процес. Америка

 – Йозефе, любий Йозефе, подумай про себе, про своiх родичiв, про наше добре iм’я. Досi ти був честю нашоi родини, i не можна, щоб ти став ii ганьбою. Твоя поведiнка, – вiн дивився на К., нахиливши голову вбiк, – менi не подобаеться, звинувачений, якщо вiн невинний i ще не зневiрився, так не поводиться. Швиденько розкажи менi, про що йдеться, щоб я мiг допомогти тобi. Напевне, щось пов’язане з банком?

– Нi, – вiдповiв Йозеф i пiдвiвся. – Любий дядьку, ти розмовляеш надто голосно, служник, напевне, стоiть пiд дверима i слухае.

Менi це прикро. Краще ходiмо куди-небудь, i я тодi вiдповiм, як зможу, на всi твоi запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своiй родинi.

– Правильно, – схвалив дядько, – дуже правильно, тiльки поквапся, Йозефе, поквапся!

– Я ще маю дати кiлька розпоряджень, – мовив К. i по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досi збуджений, показував заступниковi рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумнiву.

К., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи тi або тi документи, пояснив молодиковi, що тут треба доробити ще сьогоднi за його вiдсутностi, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав iм, бо спершу, вирячивши очi й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, – заважав уже сам його вигляд. Далi вiн став походжати по кiмнатi, iнколи зупиняючись то перед вiкном, то перед картиною, i вряди-годи вигукував:

– Для мене це незбагненна рiч! – Або: – А тепер скажи менi, що нам дiяти далi?

Молодик удавав, нiби нiчого не помiчае, спокiйно дослухав усi настанови К.

, занотував щось i пiшов, уклонившись як К., так i дядьковi, що, до речi, саме повернувся до нього плечима, визирав з вiкна i, випроставши руки, жмакав штори. Тiльки-но зачинилися дверi кабiнету, як дядько закричав:

– Нарештi той писарчук забрався i нам уже можна йти! Нарештi!

На жаль, нiяк не щастило вблагати дядька нiчого не розпитувати про процес у вестибюлi, де ходили окремi службовцi та служники i де саме тiеi митi крутився й заступник директора.

– Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помiтно вiдповiвши на шанобливi уклони навколишнiх, – тепер скажи менi вiдверто, що це за процес.

К. зронив кiлька незначущих зауважень, на мить засмiявся i лише на сходах пояснив дядьковi, що нiчого не хотiв казати перед людьми.

– Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.