Камінний хрест. Новели

Але гадка гадку рiвно пошибае. Десь я собi думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, бре, тисiчi дають на своi руки, таже церкву люди виде iзо всiх селiв. Такий я страх дiстав, що най Бог боронить! Отак як би нi хто сокиров зарубав у голову…

– Приходжу я додому, та й анi жiнка, анi дiти менi не милi. Нiчо я нiкому не кажу – мну в собi.

– Лiг я спати. Спю як камiнь, спю – не вiсиплiюси. А менi снитьси, що я десь у вишневiм саду лежу та на сопiвку граю. Вишнi зацвiли, аж молоко капае, а я лежу та на сопiвку граю.

Але десь коло того саду вчиниласи церква, я ii десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетiласи на порох. Тот дзвiнок, що на самi горi стоiть, десь так дзвонить, але так желiсливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу пiдвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по водi ворiн, ворiн таких пливае, що вода чернiська. А дзвiнок на горi форт дзвонить, i церкви нема, а дзвiнок на горi все дзвонить…

– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спамнетали.

– Дальше нiчо не тем’ю. Доста того, що-м вiлежев три мiсiцi, та й потiм нiчо з мене не зробилоси…

– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене свiта збавив, збавив навiки…

Далi майстер не розповiдав своеi iсторii, бо всi знали, що потiм сталося.

Врештi i не мiг розповiдати, бо, дiйшовши до цього мiсця в оповiданнi, клав наперед себе пляшку горiвки i пив понад мiру. Зате тi, що дотепер слухали його i мовчки сидiли, розбалакувалися i жалували майстра.

– То видите, чоловiк ба сеi, ба тоi собi загадуе, а то все Божа мiць. У Бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бiдний, у Бога всi однакi; що мае Бог дати, то дасть i найбiднiшому i найбогатшому…

– Та вже воно правда, що вiд Божоi моцi нiхто не сховаеси, але бо десь такi люди е, що чоловiка збавлеють. Адi, гуцул поробив му якусь бiду, ци пiдсипав, ци розум зав’езав, та й що з чоловiка зробилоси? Нiц, болото зробилоси. Та оце е, що чоловiк чоловiка так зупсуе…

– Та то гуцулська вiра, бодай го шлях трафив! Адi, тенди паршек лиш звис на нашу працу, але вiн лiпший вiд гуцула.

Бо вiн озме грошi, маеток зарабуе, але розуму не вiдбере. А гуцул поробить таке, що чоловiк о свiтi си забувае. Гуцула гони вiд хати, як пса!..

– Правду кажете, ой, бiгме, правду. Таже Іван потiм вдурiв. Загнав жiнку в грiб, дiти повiдгонив вiд хати, пустив де що е. Мае хатчину, але таку страшну та облупану, що лечно до неi увiти.