Камінний хрест. Новели

А моя мама казали, що то нечисте закрадаеси та чоловiка на сон ломить, аби Божого слова не слухав. А коло тебе нема Бога, ой, бiгме нема!

– Агiй на тебе, таже най твоi голови дiдько причепитьси, не моi! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаеш, що-с вже света? Та я тобi так шкiру спишу, як у книжцi, такими синiми редами… Зiйшлиси газдинi у браство! Нiхто такого не чув та й не видiв. Одна мала дитину дiвков, друга одовов, трета найшла собi без чоловiка – самi пореднi газдинi зiйшлиси.

Та якби вас тотi черцi знали, що ви за чилединка, та вони би вас буком з церкови! Адi, якi менi побожнi, лиш фоста на задi хибуе! Книжки читають, образи купують, таки живi до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтiла.

– То було нi не брати, як мала-м дитину! Ото-м собi долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пiшла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, що-м собi свiт з тобов зав’езала, бо був би-с ходив отак до гробноi дошки.

– Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й вiдьму взев до хати.

Я би тепер i свого додав, коби си вiдчепити!

– Ой не вiдчепишси! Я знаю, ти би хотiв ще другу взети з полем, але, не бiси, мене не доiш i не дiб’еш. Я таки буду жити, таки мусиш на нi дивитися – та й решта!

– Та жий, поки свiта та сонца…

– Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

– О, вже ти в тiм браствi не будеш, хiба би мене не було! Я тi книжки пошпурею, а тебе прив’ежу. Вже ти менi не будеш приносити розуму вiд черцiв…

– Ой буду, буду – та й вже!

– А вiдчеписи вiд мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!

– Мамко, мамко, то-с нi дала за кальвiна, тото-с ми свiт зав’езала! Адi, в недiлю береси бити!

– Адi, адi, мой, а то ж я розчинав сварку? Та мiркуйте собi, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобi трохи прикоротаю, я тобi писочок трохи припру.

Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи бiда, але буду бити!

Семениха втiкала надвiр, але чоловiк iмив у сiнях i бив. Мусив бити.

Катруся

Як Катруся приходила до пам’ятi, то мама сiдала коло неi i жалiбно говорила:

– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Грошi минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с i пiдвеласи. А я повiдносювала грошi по ворожках. Та й з того нема нiякоi користi. Правда, ворожка угадала за все, як дома дiеси, яка тобi бiль, але корiне нiчо не помагае. Вiдай, тобi таки нема вiходу…

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварi.