Камінний хрест. Новели

– Ой дiти, дiти, тото-м си вас набавила та напiстувала! Бувало, бiжу з мiста на-голову, а все менi на гадцi, що вони там дiють самi у хатi? Добiгаю до лiса, а вони йдуть протiв мене, ледве землев котеси. Пiдо мнов аж ноги дрожуть, аби борше додому, а вони зiпруть, та й мус сiдати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далi! Лиш небiжка Доця зо мнов iшла, а бахурi полетiли, як вiтер…

Обличчя бабине подобрiло i прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках двi червонi рожi.

– Ой, ти, голаку, все ще смiешси з староi баби. А як, баба постарiласи, а ти все молоденький, все бабi хату звеселееш. Ой, дитинко Божа, минув вiк, як у батiг траснув!

Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давнi часи.

– Ще Юрчика, вiдай, на свiтi не було, як я его купила. Якись панок поначiплював на пiдсiню таких образiв, що на фiру не забрав би. Людий таких обзираю богато, як на ярмарку. Якась там була така люта звiр змальована, що в казцi би не склав. А якiсь царi такi страшнi, московськi та турецькi, та всекого дива.

– Бувало, зимовими вечорами то понароблею з паперю голубiв. Головки позолотю, крильця посрiблю, та як приберу его у тi голубчики, то вiн як коли би з ними гравси.

Тимчиха забула грошi рахувати, розгадуючи. Тримала iх у жменi i далеко гадками лiтала.

– Ой, розумремоси, небоже, мене вже давно не буде, а ти все меш хату веселити.

Сама-самiська

У тiй хатинi, що лiзе пiд горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мiшок пiд боком, а чорна, тверда подушка пiд головами. Коло баби стояв на землi кусень хлiба та й збанятко з водою. Дiти, як iшли на роботу, та лишили бабi, аби мала що iсти й пити. Бiдно дiялося, та не було що лiпшенького бабi добирати. А сидiти коло слабоi у горячий час, то, Бог видiв, не було як.

У хатинi бринiли мухи. Сiдали на хлiб та й iли, залiзали в збаня та й воду пили. Як понаiдалися, то сiдали на бабу. Лiзли в очi, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла вiдгонити.

Лежала на землi та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоцi вирiзаний. Спаленi губи з трудом розривала та бiлим язиком iх зволожувала.

Крiзь шибки падало свiтло сонячне. Краски веселки грали по зморщенiм лицi. Страшно було глянути на бабу у такiм освiтленнi.